Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

— Отже, чи буде вами схвалене рішення головного квартирмейстера щодо негайного двобою?

— Так, та-а-ак! — знову нервово заблимали фіолетові спалахи стробоскопів.

І вже можна було очікувати, що зараз ізнов загукає механічна військова музика, але в цей час просто в стелю поміж сталактитами вгвинтився високий жіночий голос. І металу в ньому було не менше, ніж голосі Леї.

— Шановні джедаї! — вигукнула Сонька. — А чи мають оповідачі легенд дотримуватись вашого Кодексу?

І Норильцєв відразу відчув, як послабішали обценьки чужих рук.

— До… до чого тут гудці? Тобто, оповідачі легенд тут до чого? — в голосі квартирмейстера ковзнули розпачливі нотки.

— А до того! — вже впевненіше й вагоміше вигукнула Такаманохара. — До того, розумієш, що він… — вона зробила не менш ефектну паузу, ніж до того хотіанка, і тицьнула пальцем вивільненої руки просто в Зоребора: — Він є гудець!

Ігор і здивуватись не встиг тому, як швидко Соня схоплює нові терміни та робить висновки, а навколо їх вже утворилось чималеньке коло, вільне від будь-яких джедаїв. А ті, що утворили стінки кола, зиркали на них з якоюсь гидливістю, яку не могло приховати навіть блимання шоу-приладдя.

— Кватирмей-мейстере, — закумкав на сцені жабоголовий печерний, змахнувши рукою, і відтята голова його супротивника полетіла кудись убік, в пітьму, — квартирмейстере, за що? Двадцять восьма нескорена ще на позаминулому шоу виборола своє право не давати прихистку гудцям, не бачити гудців, не мати справ з гудцями. Я буду жалітись нагору, по ланцюгу!

Натовп схвально загув. Лея, наче великими вухами, притороченими до жирних стегон, заворушила своїми галіфе, тупцюючи на місці.

— Хто гудці? Де гудці? — врешті решт, пустив півня її враз схриплий голос. — Де ви бачили, щоб останні десятиріччя ескадронники гудців на Хот завозили?! Джедаї це інопланетні, лукаві джедаї!

— Гудці! — зарепетувала Сонька.

— Джедаї!..

— Гудці!..

Хто знає, чим би завершилась ця чисто бабська перепалка, якби печерний Джабба знову не здійняв свою важку руку. В цей раз у ній нічого не було.

— Тихо! — вагомо кумкнув джедай і через тишу, що відразу настала, було незрозумілим, хто тут головніший: він чи квартирмейстер? — Тихо! Ми не можемо не вірити головному квартирмейстеру…

Лея енергійно закивала головою.

— …але, якщо новачки так настоюють, то нехай доведуть, що вони — гудці.

Леїне кивання миттєво припинилось і Норильцєву здалеку чомусь здалося, що вона аж захлинулась від обурення. Джабба, втім, уваги на неї не звертав.

— Я, звісно, не знавець з гудіння. Я з іншої справи знавець. І тому… Люче, — клацнув печерний пальцями і на поміст підтюпцем видерся миршавенький чоловічок з довгою сурмою напереваги. Мабуть, це був один з тих, котрі нещодавно трусили стіни печери згуками дурнуватого військового маршу. — Люче, сволото, зможеш визначити свого колегу?

Чоловічок швидко-швидко і дуже лякливо закивав у відповідь.

— Ну, тільки спробуй невірно визначити! — кинула, нарешті, і Лея, голос якої і дійсно був гранично обуреним.

Чоловічок зовсім очманів. Це вже точно було видно навіть здалеку. Він запопадливо крутив головою від Джабби до Леї і метушливо смикався на місці. Ну, що він міг визначити?!

Але Такаманохара вже штовхала Ігоря у стіну, спрямовуючи хлопця до сцени і гаряче шепочучи йому в потилицю:

— Давай, Ігорюню, давай! Заграй їм, заспівай!

І Зоребор з жахом зрозумів, що в цій ситуації йому більше нічого не залишається робити. Бо його перевірений меч-акінак здавався дитячою іграшкою проти масивного ятагана печерного Джабби.

Хлопець незграбно й ледь не впавши, чим викликав глузливий сміх у залі, видерся на поміст і зустрівся поглядом з розлюченими й водночас хтивими очима Леї. Аж пересмикнуло хлопця. А Сонька вже стояла внизу, біля низької рампи й підбадьорливо кивала йому. На квартирмейстера вона не дивилась принципово.

А Ігор раптом розгубився. Що зіграти в цій ситуації, коли від твоєї гри залежить не лише твоє — і насамперед не лише твоє! — життя? Як довести цьому збіговиську, яке хворобливо жадає нового життєвого простору, що ти на нього не претендуєш, що ти — просто огидний інопланетний музика. Гудець по тутешньому. Або оповідач легенд. Легенд?!.. Очі Зоребора примружились і пальці впевнено лягли на клавіші синтезатора.

Перші ж акорди доводили, що цей хлопець здійнявся на сцену не паляничками бавитись. Бо проникливе звучання синтезатора було на порядок гармонічнішим за попереднє завивання тутешніх військових сурм.

— Паром дихають поля і луки, — заспівав Зоребор ледь тремтливим голосом про якусь неймовірно далеку планету, — з неба золото — віди спонука! Ллється струменем щедреє благо і зринає з глибин пам‘ять-мага…

[5]

Невідомо, що відчували при опису цього сонячного краєвиду мешканці наскрізь промерзлого Хоту, але перешіптування в печері поступово стихло. Очі Леї набули небезпечного виразу.

— Як були ми колись тут богами і любов‘ю весь світ плекали, а свою Оріяну-Аратту в серцях несли, як матінку й тата!

При згадці про те, що хтось, десь і колись був богом, натовп синхронно й тужливо видихнув затхле повітря, на мить задумався, а потім стоголосо заревів, заляскотів, затупотів, висловлюючи своє схвалення. Миршавий Люк почав було пританцьовувати на місці від захоплення, але враз завмер, наштрикнувшись поглядом на скам‘яніле обличчя головного квартирмейстера.

— Ну? — холодно спитала вона, намагаючись залишатися непохитною серед загального нуртування. — Гудець він чи ні?

— Е-е-е-е, — чи то замекав, чи то закумкав Люк, намагаючись роздивитись вираз жаб‘ячого обличчя Джабби, що завмер в тіні, яку відкидав на сцену величезний сталагміт. — Е-е-е… Теєчки… Для джедая, звісно, воно й непогано, але… Але будь-який гудець краще заграє. Та й оповість теж…

Червона пика Леї розпливлася в широченній посмішці і чимось невловимим стала нагадувати бородавчасту мармизу Джабби. З боку печерного повіяв слабенький боягузливий протяг.

— Не гудець?!? — зненацька увесь випростався Зоребор. — Як це не гудець!?

І, граючи жовнами, знову натиснув на клавіші синтезатора.

Дивні тривожні звуки запульсували під склепінням печери, клечаної сталактитами