Володимир Нефф - Королеви не мають ніг

вона далі, і обидві вельми принадні. Перша – повестися лояльно щодо Його святості й показати йому лист молодого графа як доказ віроломства Гамбаріні і зіпсувати в такий спосіб недавно набуту ним репутацію; проте кардинал цю можливість відкинув, бо потерпав, що Гамбаріні, зраджений таким чином, заперечуватиме автентичність листа й оголосить його фальсифікацією. Через те Ізоттин дядечко віддав перевагу другій можливості, тобто вирішив ухопити бика за роги, що означало негайно разом з Ізоттою і герцогинею вирушити до Страмби і якомога люб’язніше та ласкавіше виконати побажання молодого графа; отож він наказав швидко пакуватись і лаштуватися в дорогу, поки ще не пізно.

Але було вже пізно. Лаштування йшло повним ходом, коли раптом у дворі кардинальського палацу зібралися сестри з того монастиря, де Ізотта мала стати послушницею, щоб узяти її під свою охорону й повести до себе. Одначе кардинал ублагав абатису трохи зачекати, поки принцеса приготується й попрощається з матір’ю, а сам тим часом при чотирьох свідках повінчав Ізотту з відсутнім Джованні Гамбаріні, причому молодого, з міркувань такту, заступав німий велетень – темношкірий євнух Броньйоло. Потім кардинал дуже просив Ізотту, щоб вона нікому про цей шлюб не казала ані словечка, поки її не виведуть з монастиря, на що, мовляв, лишилося мало чекати, бо Його святість уже недовго топтатиме ряст.

Немовби на підтвердження цих слів, папине обличчя побуряковіло, стало майже бузковим, і він захрипів.

Та якщо навіть, вела далі Ізотта, папа не помре так швидко, кардинал, тільки-но все вляжеться, допоможе Ізотті вибратися з монастирських мурів; головне, що вона вже заміжжю за правителем Страмби й берло Страмби не втрачене для роду д’Альбула. Відтак кардинал відвів Ізотту до абатиси, щоб та зайнялася нею й супроводила її в монастир; цілком імовірно, що зразу після цього він і герцогиня вибралися в дорогу, бо коли Ізотта в супроводі сестер-черниць виходила з палацу, кардиналові вояки виводили із стайні коней.

Скінчивши свою розповідь, Ізотта, немовби скинувши із себе тягар, який тиснув на неї й гнув до землі, підвелася, схрестила на грудях руки й схилила перед папою голову.

– Я цілком усвідомлюю, – мовила вона за хвилину, – що моя історія, котру я, на вимогу Вашої святості, розповіла правдиво, сумна й що Ваша святість не може сприйняти її інакше як з огидою. Але я прошу Вашу святість зважити, що за все своє життя я ніколи не могла чинити на власний розсуд і що авторитет мого дядечка такий великий, що для мене абсолютно виключалося опиратись його рішенням; крім того, я дозволю собі нагадати Вашій святості, що й він, чинячи так, як я розповіла, не знав, що віддає мене за вбивцю мого рідного батька.

– Гаразд, дочко моя, я не бачу тут твоєї вини, – озвався папа хрипким голосом і ще якусь хвилину сидів тихо, заплющивши свої примружені очка. Потім враз випростався на весь свій велетенський зріст і люто засмикав за стрічку дзвінка; він не переставав його трясти й дзвонив, дзвонив, навіть коли clericus Aquilanus уже розчинив обидві стулки дверей і до зали з карколамною швидкістю, невідомо звідки взявшись, полився потік придворних: особи духовні й мирські, високі церковні достойники й прості ченці, сутани червоні й фіолетові, сині й чорні, коричневі ряси капуцинів і білі домініканців, ошатні світські дами й панове в іспанських уборах – усі вельми запопадливі, й цікаві, й ділові, бо шалене папине дзвоніння, без сумніву, не могло зчинитися знічев’я.

Коли clericus Aquilanus зачинив двері, папа ще якусь хвилину стояв мовчки, а потім, глибоко зітхнувши, заговорив:

– Слухайте, слухайте всі мої слова, продиктовані не моїм гнівом, а гнівом самого Господа, чиїм намісником я є на цій землі; а ти, канцлере, – він тицьнув пальцем на вродливого молодого кардинала в червоній туніці, підперезаній золотим ланцюгом, – склади з моїх слів буллу, яку буде вивішено на дверях собору. Бо знову настала одна з тих лиховісних хвилин, коли міра людських ницостей ущерть виповнила чашу терпіння, і Всевишній у своєму гніві приготував страшну кару на все покоління Адама і Єви, якщо я, Його намісник на землі, не покваплюся своєчасно покарати того, хто цей гнів накликав. Цим злочинним виродком є граф Джованні Гамбаріні, жалюгідний нащадок мужів, чиї імена золотими літерами записано як в історії нашої Святої церкви, так і в історії цієї прекрасної й милої Богові землі, й ось тепер ці мужі стоять сторопілі перед престолом Господа нашого й затуляють своє обличчя від жаху перед тим, що скоїв цей останній і єдиний їхній нащадок, який успадкував їхнє ім’я. Бо виявилося поза всяким сумнівом, що то був він, хто навмисне вбив дотеперішнього володаря землі і міста Страмби, герцога Танкреда д’Альбула, мужа шляхетного і вірного слуги престолу нашого, правителя справедливого й мудрого, ретельного у виконанні своїх повинностей васала, милосердного до бідних і нещадного до окремих індивідів – грішних і злочинних. Граф Джованні Гамбаріні, чиї руки заплямовані кров’ю цього славного мужа, сів на його трон і захопив стерно влади, щоб нещасну землю, яка втратила свого господаря, привести до загибелі. Тому перед Богом і перед людьми я проголошую, що граф Джованні Гамбаріні – підлий узурпатор, і через те посилаю на його голову якнайтяжче прокляття, щоб він пошкодував про день, коли народився, і про ніч, про яку сказано: «Зачато хлопчика». Item,[134] даною мені владою, над якою немає нічого вищого на світі, я оголошую недійсним облудний, хвалити Бога, тільки формальний шлюб, який він узяв таємно, за своєї відсутності на вінчанні, виставивши цим на посміховище святість церемонії, – молодого заступав німий євнух, – з одиначкою небіжчика герцога, присутньою тут принцесою Ізоттою, і обіцяю її руку молодому героєві П’єтро Кукан да Кукан, також присутньому тут, до якого прихилилося моє серце, бо він – юнак статечний і чесний, некорисливий і самовідданий у всьому, що стосується справедливості й добра, освічений і розумний, – він розмовляє такою латиною, кращої над яку мені досі не доводилося чути, – правдивий і побожний. Йому я доручаю стати на чолі війська, котре надаю в його розпорядження, щоб він форсованим маршем негайно вирушив на Страмбу й скинув злочинного Гамбаріні з трону, який йому, П’єтро