Себастьян Фолкс - Пташиний спів

дістали настільки, що військовий лікар дав йому п’ятнадцять днів відпочинку. Постійне роздратування втомлювало сильніше, ніж гучний обстріл чи страх смерті.

На старій броварні солдати вишикувались та віддали свій одяг. Білизну скидали у велику сіру купу, котра розповзалася на всі боки, а найнещасливіші біженки забирали те все і відвозили до пральні дивізії. Солдати жартували з жінками, які виконували цю роботу: вони були в рукавицях, а на обличчя пов’язували хустки. Джонс запропонував протигаз худій нещасній жінці з Бельгії, але вона все одно не розуміла. Штани та куртки вони віддали іншим. За наказом сержанта вони відносили їх у куток кімнати, схожої на сарай, де стояв «дезінфектор Фодена» — апарат, який з оптимізмом тягали туди-сюди лінією фронту для обкурювання одягу.

Джек заліз у ванну з кількома іншими солдатами зі взводу. Вода була ще тепла, хоча мильна після попередніх «купельників». Вони терли свої тіла та сміялися, щасливі від відчуття тепла на шкірі. Для робочих, які копали лондонське метро, ніякий душ не влаштовували, і Джеку доводилося повертатися додому брудним, спітнілим та покритим глиною. Тут, у старих пивних бочках, він пізнав моменти дружби та відпочинку, яких раніше ніколи не переживав. Еванс та О’Лоун почали хляпати один на одного водою, загрібаючи її руками, і Джек — дивуючись із самого себе — приєднався до них. На якусь мить він відчув провину перед пам’яттю своїх загиблих друзів, наче поставився до них без належної поваги, але це швидко минуло. Треба приймати будь-які приємні речі, здатні полегшити існування.

Після купання вони тремтіли, вишикувані в шеренгу, поки інтендант за списком видавав їм нові сорочки та білизну. Потім з «Дезінфектора» повернувся їх старий одяг, і вони стояли у слабкому весняному сонці, а з них йшов дим. Погода змінювалася. Було ще досить прохолодно, а вночі навіть зимно, але вдень повітря вже прогрівалося. Джек згадав нарциси, які скоро зацвітуть на берегах каналу вдома. Згадав, як він грав з Джоном, вчив його наживляти вудку, годинами ганяв з ним м’яча на задньому дворі. Він сподівався, що їхні тренування допоможуть Джонові краще грати з іншими хлопцями на вулиці, та успіхи були ледь помітними. Джек бачив лише, як хлопець червоніє від радощів, біжучи на нього з м’ячем у руках, який виглядав завеликим у порівнянні з його вузькою грудниною. Він ніби чув, як його шепелявий радісний голос прорізав туманне повітря чистою невинністю та емоційністю.

Джек прогнав ці думки, глянув униз на свої черевики та розім’яв пальці у чистих шкарпетках. Солдати шикувалися, щоби вирушати по квартирах. Того дня увечері їх чекав ремонт траншеї на передовій. Різниця між нею та другою лініями, як сказав Еванс, була в тому, що на передовій хоча б можна спуститися під землю і там не дістануть снаряди.

Коли вони підходили до їхнього житла, Джек відчув перше подразнення шкіри. За три години по тому від тепла його тіла вилупилися сотні нових вошей, які спали у швах сорочки. Поки вони дійшли до передової, Джек вже кишів ними.

Наступного ранку Стівен отримав лист із Ам’єна. Почерк незнайомий, але була якась сімейна схожість із письмом на записках у Сен-Ремі, адресованих йому, або на повідомленнях, які забирали хлопчики-посильні на бульварі Гангу. Стівен забрав пошту в свій бліндаж та дістав листа, коли Елліс пішов перевіряти вартових і залишив його на самоті. Це був перший лист, надісланий йому від початку війни.

Він покрутив конверт на світлі, милуючись своїм ім’ям на ньому. Дістаючи блакитні хрусткі листи паперу, він відчув дивну інтимність.

Лист був від Жанни. Вона писала, що Ізабель поїхала з Ам’єна в Мюнхен до свого німця, який повернувся додому сильно травмований. Максу довелося заплатити багато грошей, щоб Ізабель змогла проїхати через Швейцарію. Коли вони прощалися, вона сказала, що у Францію більше ніколи не повернеться, бо стала вигнанцем у власній родині і в місті.

«Коли ви спитали, чи буду явам писати, — закінчувала вона листа, — ви сказали, що було би приємно чути про нормальне життя. Як і ви, я не очікувала, що у першому листі мені доведеться повідомляти такі важливі новини. Але оскільки ви просили детально писати про справи в Ам’єні, то маю сказати, що тут усе гаразд. Фабрики зайняті шиттям форми для солдатів. Правда, тепер їх не так весело шити, бо червоні штани солдати більше не носять. Життя навдивовижу нормальне. Я планую залишитися тут ще на деякий час, перш ніж повернуся до Руана. Якщо ви захочете побачитися зі мною під час Вашої наступної відпустки — запевняю, що для мене це цілком прийнятно. Я запрошую обідати у дім, куди я приводила вас минулого разу. З їжею зараз складніше, ніж було у мирні часи, але, думаю, нам тут краще, ніж солдатам на фронті. З найкращими побажаннями, Жанна Формантьє».

Стівен поклав листа на грубу поверхню столу, у жолобках якої засохла щуряча кров. А потім оперся головою на руки. Він отримав відповідь на просте запитання, яке його цікавило. Ізабель його більше не любила — або якщо й любила, то якось віддалено, так, що це не впливало на її вчинки та почуття до іншого чоловіка.

Коли він оцінив запаси своїх сил, то виявив, що може це пережити. Він сказав собі, що ті почуття, які вони мале одне до одного, і досі існували, але в якомусь іншому часі.

Колись він стояв у прохолодному соборі Ам’єна, і в його уяві з’явилися гори мертвих тіл. Це було не передчуття, а швидше усвідомлення того, що різниця між смертю та життям полягає не в самому факті, а в часі. Ця думка допомагала винести стогони агонії солдатів на схилах Тьєпваля. І зараз він міг повірити у те, що його кохання до Ізабель — і її взаємні почуття — були у безпеці під захистом їхньої неймовірної пристрасті. Вони не були втрачені, ні, вони