Олексій Підлуцький - 25 портретів на тлі епохи

не могло. Проте Джіммі довго не звертав жодної уваги на молодшу на три роки дівчину. І лише влітку 1945 року, коли гардемарин Картер приїхав на канікули до Плейнса, він новими очима подивився на Розалін, яка саме закінчила середню школу й успішно склала вступні іспити до Технологічного інституту Джорджії, в якому за пару років перед тим успішно вчився й сам Джіммі. У них розпочався роман, і через рік вони одружилися. Сміти були такими самими переконаними баптистами, як і Картери, практично на все в житті Розалін та Джіммі дивилися однаково. Через багато років, коли Картер став президентом, дехто нарікав, що Розалін присутня на всіх засіданнях уряду, хоча не має для того жодних формальних підстав. Джіммі завжди дуже гостро реагував на такі закиди: «Вона — мій найважливіший радник!»

Прослуживши кілька місяців на надводних кораблях, Картер отримав призначення на підводний човен. А незабаром був направлений у лабораторію адмірала Ріковера, де розроблялися реактори для перших у світі ядерних субмарин. Хтось із керівників флоту вирішив, що ефективніше буде, якщо офіцери, яким доведеться експлуатувати ті реактори в бойових умовах, оволодіватимуть ними ще в процесі розробки та виготовлення. На основі того виник міф про Картера як про «вченого-атомника». Чим саме займався Картер в суперсекретній лабораторії, досі невідомо, але навряд чи він може претендувати на лаври винахідника чи конструктора ядерного корабельного реактора. А ось оволодів цією технікою досконало. І через кілька місяців продовжив свою службу на одному з перших у Сполучених Штатах атомних підводних човнів. У Картера реактор завжди працював як годинник. А ще молодий офіцер вирізнявся тим, що якщо на час бойового походу припадало Різдво або Великдень, лейтенант Картер проводив службу Божу для вільної зміни просто в торпедному відсіку — адже окремої посади капелана штатним розкладом атомної субмарини передбачено не було.

1953 року у 29-річного капітана-лейтенанта Картера помер батько. З’ясувалося, що ані молодший брат Біллі, який уже тоді любив зазирнути до чарки, ані жодна з двох сестер, ані мати не готові взяти на себе відповідальність за квітучу родинну справу. Уся надія була на старшого, на Джіммі… Але ж Джіммі на той час уже був офіцером, що служив у найпрестижнішому підрозділі флоту, мав чудові перспективи подальшої кар’єри. Категорично не хотіла повертатися до Плейнса Розалін, яку статус офіцерської дружини на військово-морській базі на Гавайських островах приваблював набагато більше, ніж перспектива вирощувати земляні горішки на фермі в рідній глушині. Та все ж таки Джіммі після тривалих роздумів вирішив подати у відставку та їхати жити на малу батьківщину. І зміг переконати у слушності свого рішення дружину. Картер вирішив пожертвувати собою заради добра своєї родини. Але не тільки. Вже тоді він був переконаний, що Господь покладає на нього якусь велику місію. І відчув, що стартувати до виконання тієї місії йому чомусь буде легше з ферми у Плейнсі, ніж з бойової рубки атомної субмарини.

За час навчання та служби на флоті Картер анітрохи не розгубив своїх бізнесових здібностей. Залишені батьком кілька десятків тисяч доларів допомогли йому пережити перший — найважчий рік самостійного господарювання, а далі його бізнес тільки зростав. Через кілька років Картер побудував у Плейнсі велике сховище, щось на зразок оптової бази, де він зберігав, сортував, упаковував та продавав переробникам і кінцевим споживачам різні види сільськогосподарської продукції, яку скуповував у фермерів з усієї околиці. Саме заготівельна діяльність, а не власна арахісова ферма, приносила Картерові левову частку його прибутків. А вони були чималими. Через 15 років, коли Джіммі обрали губернатором Джорджії й він згідно з вимогами закону був змушений припинити ділову активність та оприлюднити дані про майно своє і найближчих родичів, з’ясувалося, що сам Картер має майже 1 мільйон доларів, а вся родина в цілому — близько 5 мільйонів (і все це теж були гроші, зароблені Джіммі). Тому Картер припускався певної натяжки, коли подавав себе виборцям як «простого фермера з Джорджії». «Якщо Картер — фермер, то Генрі Форд II — автомеханік!» — із запалом стверджував один з його політичних опонентів. Хоча в цьому твердженні, звичайно, є перебільшення: Форд — один з найбагатших людей Америки, а Картер — у ліпшому разі бізнесмен середньої руки.

Від перших днів після повернення до Плейнса Картер почав брати активну участь у громадському житті місцевої громади, пізніше округу, а потім і штату в цілому. Керуючий окружним відділенням професійної організації бізнесменів «Лайонз Інтернешнл», голова наглядової ради Родинного фонду штату, голова окружної Планової комісії, а потім — Асоціації планування штату Джорджія, член громадського Управління бібліотеками та лікарнями, член, а потім голова Шкільного управління штату. Ось неповний перелік громадських посад, які Джіммі посідав у 1953—1962 роках «без відриву» від своєї основної фермерсько-закупівельної роботи. Восени 1962 року Картера було обрано до Сенату штату Джорджія, де він перебував два терміни. 1966 року Джіммі намагався стати кандидатом у губернатори Джорджії від Демократичної партії — невдало. Проте через 4 роки не лише був висунутий кандидатом, а й переміг свого суперника-республіканця. 1974 року губернатор Картер очолив Національний комітет Демократичної партії з організації передвиборної кампанії, а через два роки, обійшовши всіх своїх досвідчених конкурентів, здобув право балотуватися на пост президента США від демократів.

«Чоловік, що трахнув дружину твою у серці своєму»

Нью-Йоркська «Медісон-сквер гарден» — величезна незатишна зала, де зазвичай провадяться циркові вистави та спортивні змагання. І ця аудиторія, здавалось би, менше за все надається для читання сповнених моралізаторського духу проповідей про любов до ближнього, загальну справедливість та прийдешній порятунок. Тим більше, коли проповіді ті читаються перед цинічними політиками, що з’їхалися з усієї Америки. Тоді, на з’їзді Демократичної партії в липні 1976 року, Джіммі Картер промовляв тихим голосом, не жестикулюючи, й лише блиск його очей свідчив, що він глибоко вірить у те, що каже, й дуже хоче, щоб йому повірили інші. «Здавалося, що в залі ось-ось пролунає багатоголосе “Алілуя”», — писав спантеличений репортер журналу «Тайм».

Через кілька місяців, буквально напередодні виборів, Картер згодився дати інтерв’ю журналу «Плейбой». На запитання,