Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

ласка! Мені в храм Божий потрібно! Не піду ж я туди пішки?! А на санях я вже не доїду. Ну мені дуже-дуже потрібно! — наполегливо просила Орися, забуваючи про те, що їй, панночці, не варто так лагідно просити конюха, а йому треба беззаперечно їй підкорятися, а не обговорювати накази.

— Ну що ж! Куди тебе подінеш, панночко?! — здався Савка. — Зараз осідлаю для тебе Вірну. Вона найрозумніша з усіх кобил. Дасть Бог, не здуріє, як Бджілка.

«Ну її! Цю Бджілку!» — досадливо подумала Орися, згадуючи полохливу сіру кобилку, яка наступного ранку після того випадку сама повернулася додому, проблукавши в лісі всю ніч.

Намагаючись не показувати свого страху, Орися сіла верхи на руденьку кобилку, — пан Матвій пояснював їй, як правильно називаються всі масті, але вона однаково в них плуталася. Роздумуючи над тим, що страшніше: знову впасти з коня чи впасти в обійми Клесінського, — дівчина виїхала з двору й направила кобилу до лісу.

Після Масниці різко почалася відлига, сніг швидко танув, а дороги розмокли, тому Орися їхала дорогою через луки кроком, аби не забруднити одяг. Однак насправді дівчина намагалася подолати свій страх. Доїхавши до лісу, вона опанувала себе й пустила кобилу галопом. Тут дорога ще не розмокла, а біля дерев досі лежав сніг. Це була та сама дорога, де вона колись упала. «Так, я мушу доїхати: не скине мене кобила! І не понесе!» — заспокоювала сама себе Орися, із завмиранням серця стискаючи поводи.

Бідна дівчина! Запланувала втекти, але зовсім не задумалася про те, скільки небезпек чекає самотню вершницю у дорозі!

А пан Матвій у цей час сидів за сніданком один. Михайлик не вставав із ліжка, а Орися ще не вийшла. Матвій невдоволено перебирав ложкою кашу. Він прокинувся вранці й дізнався, що синові гірше, тож таємно зрадів тому, що той не вийде снідати, отже, чоловік побуде з Орисею наодинці. І ось тепер Клесінський сидів за столом і досадував, що дівчина так довго спить або збирається.

— Одарко! — крикнув Матвій.

Нянька спритно вбігла в їдальню й зігнулася в поклоні.

— Де панна? Чому досі не вийшла? Часом не захворіла? — запитував Клесінський.

— Зараз дізнаюся, пане! — нянька потрусила до дверей, але зіткнулася в них із Кліщем, який неввічливо відштовхнув стареньку, підбіг просто до полковника, улесливо схилився в поклоні та щось швидко зашепотів на вухо своєму господареві. Одарка зупинилася у дверях, намагаючись розібрати, що цей панський пес там шепоче.

Вислухавши, Клесінський із прокльонами схопився з-за столу й оскаженіло рвонув скатертину, аж срібна тарілка з гречаною кашею з молоком та інші столові прибори з гучним дзвоном полетіли на підлогу, прямісінько на красивий східний килим. Одарка мимоволі здригнулася, хоча не раз була свідком спалахів гніву свого пана, а Янко, ледь договоривши, завбачливо відскочив убік, аби не потрапити під гарячу руку.

— Коня! — загорлав Клесінський. — Накажи сідлати мого коня! Звели Андрію, нехай бере хлопців і обшукають усю місцевість. Нехай із-під землі її дістануть! Головою за неї відповідають! На палі всіх посаджу, якщо хоч одна волосина з її голови впаде або не знайдуть! А тобі, стара карго, я власноруч шкуру навиворіт виверну! — так страшно закричав Матвій на Одарку, що нянька затремтіла. — Ти куди дивилася, що панна втекла? Ти чим узагалі думала, що допустила таке? Дурепа! — і вилетів з їдальні, а Кліщ спритно потрусив виконувати наказ пана.

Одарка так нічого й не зрозуміла, тому побігла до Кшисі та все їй розповіла. А та сама шукала панночку, бо коли прийшла вранці, то не знайшла її в опочивальні — вочевидь, вона прокинулася дуже рано й кудись пішла. Опитавши челядь, жінки з’ясували, що панночка вдосвіта попросила конюха осідлати їй коня і сказала, що до церкви хоче поїхати. А пан Матвій сказився і звелів усіх своїх гайдуків підняти та поїхав її шукати. Жінки здивувалися: що такого поганого в тому, що панні захотілося в храмі помолитися? Погано тільки, що одна поїхала, без почту! Тож через це такий галас здіймати? Янко, який увесь цей час мовчки стояв у кухні, несподівано сказав: «Та вам, мабуть, повилазило всім — пан голову від молодої панночки втратив! Вона про те дізналася й утекти вирішила. Тепер влетить вашій голубці!» — захихотів Кліщ, прямуючи до виходу.

Челядь здивовано перезирнулася! Яна не любили — вічно він нашіптував господареві й був у того найбільш довіреним хлопом. Але ж не таким довіреним, аби ляпати язиком таке?!

— Ану стій, іроде! — вхопила його за комір Кшися. — Ти що мелеш, старий п’янице?

— Лише те, що в пана Матвія скоро буде весілля з панною Орисею, — він від неї свого доб’ється! — знову хихикнув Янко.

Слова Кліща здивували всіх.

— Та що ти мелеш, грішнику? — обурилася Одарка. — Панночка — наречена пана Тимофія! Ти з глузду з’їхав, чи що?

— Та самі ви всі з глузду з’їхали! — огризнувся Кліщ. — Пан очей з неї не зводить відтоді, як вона тут живе. Він же закоханий у неї, наче хлопчисько! Невже ви нічого не помічали? Він же за нею, мов тінь, блукає й дивиться, ніби голодний на їжу! А на Масницю, коли вони з гостей пізно ввечері поверталися, пан велів мені йти пішки, а сам із нею через ліс поїхав. Просто так, чи що це все було? А після наказав мені за нею стежити, і якщо панночка за ворота вийде, то негайно йому доповісти. Я ось тільки не думав, що панна коня візьме, та ще й удосвіта. Тому і прогледів. А коли Савка випадково ляпнув, що панна поїхала, я відразу пішов і панові розповів!

Від здивування Кшися, яка досі тримала Кліща за комір, відпустила його. Той поправив одяг, окинув глузливим поглядом вражених його словами челядників і з гідністю вийшов із кухні на широкий двір.

— А й справді! Тоді панночка повернулася заплакана, а я все думала чому. А воно он як, виявляється,