Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

вийшло! — промовила Кшися. — Господи, бідна дівчина! Та чи зовсім уже пан сором утратив? А що ж пан Тимофій скаже, коли повернеться?

Одарка мовчала — стареньку колотило з гніву. Вона нарешті все усвідомила. Бувало, вона помічала не зовсім зрозумілі й нескромні погляди свого пана на дівчину, але не надавала їм значення, адже панночка така красуня, що на неї любо дивитися. Однак няньці й на думку не спадали такі речі! Господи, яка ганьба! Упадати за нареченою брата! Боже, що ж тепер буде, коли Тимофій дізнається? Одарка добре знала норов свого вихованця й не сумнівалася, що той одразу за шаблю схопиться. І тоді... Господи, помилуй! Вони ж рідні брати!

Розгублена, вражена новиною челядь мовчала, не знаючи, що тепер робити і як поводитися в такій ситуації.

А Орися в цей час поспішала дорогою, уже не звертаючи уваги на багнюку, яка летіла з-під копит кобили. Дівчина вже впоралася зі своїм страхом і тільки стежила за тим, щоб їхати якомога швидше. Тому вона й не помітила групу вершників, які виїхали з бічної стежинки на основну дорогу і спочатку за нею поспостерігали, а потім направили своїх коней навздогін. І тільки почувши кінський тупіт, точніше плямкання копит, Орися озирнулася й побачила, як її наздоганяє Павловський зі своїми челядниками. Нагнавши дівчину, пан Лешек усім своїм виглядом висловлював задоволення та цікавість від цієї несподіваної зустрічі.

— Доброго тобі ранку, панно! — привітно привітався Павловський, променисто усміхаючись дівчині. Він під’їхав ближче та, оглянувши її забризканий багнюкою поділ, запитав: — Куди це ти, панно Ірино, їдеш так рано й одна? Часом не сталося чого поганого?

Орися насупилася: вона чула, що в пана Лешека погана репутація, на його совісті були неодноразові безчинства й насильства, але з нею він завжди був ввічливим і шанобливим. Тому дівчина опанувала себе й у відповідь теж поставила йому запитання:

— І тобі доброго ранку, пане Лешеку. А ти сам що тут робиш?

— Їду у своїх справах до Бара, — відповів Павловський.

— Ох, ось як! То поїхали разом! Маю там теж справи, — спокійно відповіла Орися, намагаючись не видати свого хвилювання. Вона зрозуміла, що шкоди він їй таки не заподіє — побоїться Клесінського, а їй будь-хто може зустрітися на шляху, тож у цьому разі Павловський та його челядь можуть захистити її.

— Але чому ти їдеш одна? Та ще так далеко? — не вгамовувався Лешек.

— А це таємниця! — кокетливо відповіла Орися. — Тож чи можу я розраховувати на тебе, пане?

— Для мене це буде честю, моя панночко, провести тебе туди! — одразу зрадів шляхтич такому проханню.

Вони поїхали разом, але Лешек не поспішав, розтягуючи задоволення від спілкування з дівчиною, а Орися, навпаки, підганяла й підганяла свою кобилу. Дівчина розуміла, що Клесінський скоро виявить її відсутність і неодмінно переслідуватиме.

— Та куди ж ти так поспішаєш, панно? — здивувався Лешек.

— Поїхали швидше! — усміхнулася Орися. — Мені так хочеться!

Пан Павловський не міг відмовити. Йому було не більше ніж тридцять років, і він був досі неодружений і собою непоганий, навіть симпатичний, незважаючи на постійно припухле від пияцтва обличчя. Йому дуже подобалася ця мила й лагідна панночка. От якби він їй теж подобався! Вона так мило, так радісно усміхається йому, тож усе можливо! Гарцюючи на коні біля дівчини, пан Лешек і не помітив, як із лісу, що тягнувся вздовж дороги, навперейми їм виїхав сам Клесінський у супроводі своїх гайдуків, які мали славу найвідчайдушніших і найбезбожніших головорізів у всій окрузі. Зате Орися його помітила й мимоволі зупинила свого коня. Дівчина навіть зблідла від страху.

— Що з тобою, моя панно? — здивувався Лешек, помітивши, як різко вона змінилася з лиця.

— Пробач, пане, але боюся, що сьогодні нам із тобою не по дорозі, — коротко відповіла Орися і, повернувши кобилу, швидко поскакала назад.

Павловський так нічого й не зрозумів. Клесінський пролетів повз нього, привітавшись крізь зуби, та поскакав слідом за дівчиною, яка ще швидше погнала свою кобилу. Пан Лешек спохмурнів. Подумавши, він пустив свого коня слідом за Клесінським.

Пан Матвій збожеволів від того, що Орися наважилася втекти. Але не сама втеча розлютила його: він страшно злякався за неї, адже розумів, що із самотньою дівчиною можуть зробити що завгодно на глухих дорогах — від грабежу до вбивства, і ледве з глузду не з’їхав від цієї думки. Клесінський прочісував округу та випадково натрапив на слід утікачки — двоє селян бачили, як панночка поїхала Барською дорогою. Мало того, наздогнавши її, Матвій застав Орисю в товаристві цього шкуродера Павловського. Його ледь грець не вхопив від злості та ревнощів. Може, вона навмисно з ним домовилася? Ні, навряд чи! А якби Павловський силою відвів би її у свою садибу? Адже він і не такі безчинства витворяв. І бачачи, як Лешек в’ється біля його коханої дівчини, з яким палким захопленням дивиться на неї, Матвій ледь стримався, щоби не зарубати свого сусіда шаблею від ревнощів.

Орися швидко скакала дорогою, — багнюка так і летіла з-під копит кобилки, — уже не думаючи про те, що може впасти. Озираючись на скаку, дівчина бачила, що Клесінський переслідує її. Орися квапила кобилу й молила Бога про те, щоби пан її не наздогнав. Вона не знала, куди поїде, але чомусь їй здавалося, що зараз треба неодмінно втекти від нього — і все налагодиться. Однак дорогу їй перегородили п’ятеро вершників — дівчина впізнала гайдуків Клесінського, які теж прочісували місцевість і натрапили на її слід.

— Стій, панно, — сказав Андрій, який був у них за отамана.

Орисі довелося стримати кобилу, інакше вона врізалася б у гайдуків.

— Пропусти мене, Андрію! Христом Богом прошу тебе, пропусти! — промовила Орися.

— Пан голову з мене зніме. Пробач мені, панночко, але не можу тобі нічим зарадити, — відповів Андрій, відводячи очі. Він чудово зрозумів причини і втечі молодої господині,