Камі Гарсія - Чарівні створіння

Я не можу до цього долучитися, — вона подивилась на Лінка. — Мені дуже шкода, Веслі. Серйозно, без усіляких образ на маму.

— Мем? — приголомшено вимовив Лінк.

Похитавши головою, я зняв для Маріан найближчий факел зі стіни.

— Ви не зрозуміли. Я не прошу вас зробити щось понад ваші повноваження бібліотекарки чародіїв.

— Тобто?

Я кинув на неї багатозначний погляд:

— Мені потрібно доправити в Рейвенвуд книжку, — я нахилився до найближчої купки книжок і, обпікаючи пучки, дістав перший-ліпший фоліант. — «Повний посібник з отруйних трав і нищівних чарів».

— Сьогодні? — скептично запитала Маріан.

— Так, сьогодні. Просто зараз. Мейкон просив мене, щоб до полуночі книжку доставили йому особисто.

— Бібліотекарі чародіїв — єдині смертні, що знають входи до тунелів «Lunae Libri», — теж багатозначно подивилася на мене Маріан. — Добре, що я саме одна з них.

* * *

Ми з Лінком рухалися за Маріан звивистими ходами тунелів «Lunae Libri». Спочатку я спробував був рахувати всі дубові двері, які ми відчиняли дорогою, але збився після шістнадцятого проходу. Тунелі були схожі на лабіринти, і кожен з них відрізнявся від попередніх. Деякі ходи мали низькі стелі, й ми з Лінком мусили під ними пригинатись; інші ж були настільки високими, що здавалося, не мали даху і відкривались у самісіньке небо. У прямому сенсі слова ми потрапили в інший світ. Деякі проходи скромно прикрашали хіба що дерево й камінь, інші ж схожі були на замки чи музеї — з настінними гобеленами, олійними полотнами і стародавніми мапами в рамах. За інших обставин я б зупинився почитати маленькі латунні написи під картинами — хтозна, можливо, на портретах були відомі чародії. Єдиним, що об’єднувало усі тунелі, був запах землі й часу, а ще — нескінченне брязкання ключів на поясі, серед яких Маріан шукала плаский металевий півмісяць.

Ми блукали, здавалося, цілу вічність, поки нарешті дісталися потрібних дверей. Наші смолоскипи дотлівали, і я повинен був піднімати вогонь, щоб розгледіти на вертикальних дошках одвірка вирізьблений напис. «Маєток Рейвенвуд». Маріан прокрутила місячний ключ в останній залізній замковій шпарині, і двері відчинилися. Різьблені сходи вели у будинок, і ледь глянувши на стелю, я упізнав перший поверх.

— Дякую, тітко Маріан, — сказав я до неї і простягнув руку по книжку. — А це я передам Мейкону.

— Не так швидко. Я маю перевірити твій формуляр, Ітане Бейт, — підморгнула мені вона. — Книжку я принесу особисто.

Я подивився на мобільний: знову 23.45. Але ж це неможливо!

— Як зараз може бути той самий час, що й біля входу в «Lunae Libri»?

— Це місячний час. Ви ж, шибеники, ніколи не слухаєте, що вам кажуть. Тут, унизу, все не так, як здається.

Лінк і Маріан піднялися за мною сходами до вітальні. Рейвенвуд залишився таким самим, яким ми його бачили востаннє: з тортом на тарілках, чаєм і купою нерозпакованих іменинних подарунків.

— Тітко Дел! Ріс! Бабусю! Агов! Де ви? — викрикував я імена, і названі мною почали з’являтися на тлі дерев’яних предметів інтер’єру. Тітка Дел стояла біля сходів, замахнувшись лампою, що нібито ось-ось мала полетіти Маріан у лоба; бабуся з’явилася у дверях, затуляючи Раян; Ріс ховалася під сходами, тримаючи напоготові ніж до торта.

І раптом вони всі водночас заговорили:

— Маріан! Ітане! Ми так хвилювалися! Ліна зникла, а коли ми почули дзвоник з тунелю, то вирішили, що це...　

— Ви бачили її? Вона там?　

— А Ліну зустріли? Бо коли Мейкон не повернувся, ми забили на сполох.　

— І Ларкін! Вона ж не завдала йому шкоди, ні?　

Недовірливо глянувши на них, я забрав лампу з рук тітки Дел, передаючи її Лінку.　

— Лампа? Ви справді гадали, що вона вам допоможе?　

Тітка Дел знизала плечима.　

— Барклі пішов на горище, щоб переродити якусь зброю з карнизів і старих прикрас до дня зимового сонцестояння. А це все, що змогла нашукати я.　

Я присів біля Раян. Часу залишилось обмаль, а точніше — рівно чотирнадцять хвилин.　

— Раян, ти пам’ятаєш, коли я поранився, ти мене врятувала? Тепер мені потрібно, щоб ти зробила так само просто зараз, але у Ґрінбраєрі. Там лежать дядечко Мейкон і поранений Мовчун, їм треба допомогти.　

В очах Раян заблищали сльози.　

— І Мовчун теж?　

Лінк прокашлявся і заговорив з іншого кінця кімнати:　

— І моя мама. Ну, я розумію, що з нею бувало несолодко, але чи не допоможе вона й моїй мамі?　

—І Лінковій мамі.　

Бабуся, поплескавши Раян по личку, завела її собі за спину. Потім осмикнула на собі светр і спідницю.　

— Ходімо. Підемо Дел і я. Ріс, залишайся тут із сестрою і скажеш батькові, що ми пішли.

— Бабусю, мені потрібна Раян.

—　Сьогодні, Ітане, замість Раян буду я,— вона взяла сумку.

—　Я не піду без Раян,— наполягав я. Надто високими були ставки, надто багато стояло на кону.

—　Ми не візьмемо з собою необрану дитину у ніч шістнадцятого місяця! Її можуть убити,— Ріс подивилася на мене, як на цілковитого телепня. Я знову був не в темі.　

Дел заспокійливо взяла мене за руку.　

— Моя мати — емпат. Вона дуже сприйнятлива до сил інших і може позичати їх на деякий час. Зараз вона узяла сили　Раян. Їх вистачить не надовго, але наразі вона здатна зробити те саме, що моя дочка. І звісно ж, бабусю вже було обрано, тому вона й піде з тобою.　

Я подивився на годинник. 23.49.　

— А що як ми не встигнемо?　

Маріан усміхнулася і простягнула книжку.　

— Я ще ніколи не відносила замовлення у Ґрінбраєр. Як гадаєш, Дел, ти знайдеш шлях?　

Тітка Дел кивнула й одягла окуляри.　

— Палімпсести завжди знаходять старі забуті двері. От з новими у нас якраз більше проблем,— вона зникла в чорноті тунелів, а слідом за нею поквапилися Маріан і бабуся. Ми з Лінком ледь встигали за ними.

— Як на літніх жіночок, — віддихувався Лінк,—  вони вміють ворушити ногами.　

Цього разу прохід виявився старим і обдертим, стеля та стіни поросли чорно-зеленими смугами моху. Можливо, вкрилася мохом і підлога, але я не бачив її поміж тіней. Серед суцільної темряви наші п’ять смолоскипів гойдалися єдиними осередками світла. Оскільки ми з Лінком ішли позаду, дим застилав нам очі й пік до сліз.　

Що ближче ми підходили до Ґрінбраєру, то краще я розумів, що ми на правильному шляху: в тунелі сочився дим, але цього разу вже не від наших смолоскипів, а від потаємних виходів у світ назовні.　

— Ось