Жюль Верн - Діти капітана Гранта

хвилина. Слід було негайно тікати. На щастя, тепер це було нескладно. Головною перепоною був лише майже вертикальний спуск. Далі, до підніжжя гори, схил не був надто крутим. Звідтіль бранці могли швидко дістатися долин, що простягались унизу. Коли маорійці помітять утечу, то їм доведеться здолати великий шлях в обхід. Утеча розпочалась. Бранці один по одному пробрались крізь вузький прохід і опинились у гроті. Джон Манглс полишав святилище останнім і затулив отвір матом, що зробило прохід зовсім непомітним.

Тепер залишалося спуститись по прямовисній скелі до підніжжя схилу.

Без мотузки із форміуму, що її прихопив Роберт, цей спуск був неможливий. Її розмотали, один кінець прив’язали до виступу скелі, а другий скинули вниз. Джон Манглс, перш ніж дозволити друзям спускатись, ретельно перевірив міцність мотузки.

– Як на мене, ця мотузка витримає не більше двох людей. Першими нехай спускаються лорд і леді Гленарван. Коли вони опиняться біля підніжжя скелі, то хай тричі смикнуть за мотузку, – це буде сигналом для спуску решти.

– Першим спускатимусь я, – промовив Роберт. – Унизу я знайшов западину, в якій сховаються ті, хто спустяться першими.

– Спускайся, мій хлопчику, – сказав Гленарван, потискаючи Робертові руку.

Хлопчина зник, і за мить мотузка тричі смикнулась, що свідчило про вдалий спуск. Гленарвани вийшли з грота. Ще було темно, але на сході вершини гір уже потроху сіріли.

Різкий вранішній холод пройняв молоду жінку. Вона відчула приплив сил.

Спершу спускався Гленарван, за ним Гелена. Обидва опинилися на тому місці, де сходилися стіна зі схилом. Звідсіль Гленарван, підтримуючи дружину, став спускатися вниз схилом гори. Намацавши траву чи кущі, він спершу випробовував їх на міцність, лише тоді ставив на них ногу Гелени. Вони вже майже спустились до половини схилу, як раптом почувся шепіт Джона Манглса:

– Стійте!..

Тривогу здійняв Вільсон. Він почув якісь звуки на майдані і повернувся до святилища, відхилив циновку і став спостерігати за маорійцями. За його знаком Джон Манглс і призупинив спуск Гленарвана.

Виявилося, що якийсь воїн почув незвичайний шерех і підійшов до святилища. За два кроки до входу маорієць прислухався, постояв з хвилину, яка видалась Вільсону годиною, і повернувся до своїх товаришів, з досадою труснувши головою.

– Усе гаразд, – прошепотів Вільсон, повернувшись до гроту.

Джон тричі смикнув мотузку, й невдовзі Гленарван із Геленою опинились на вузькій стежці, де на них уже чекав Роберт.

Мотузку тричі смикнули – настала черга Джона Манглса й Мері Грант спускатися. Цього разу все пройшло без затримок.

П’ять хвилин – і всі втікачі щасливо вибралися з Варе-Атуа. Вузенькими стежками вони заглибилися в гори. Ішли швидко, намагаючись оминати місця, де їх могли помітити. Рухалися мовчки, обходячи кущі. Куди йшли? У безвість, але вони були вільні!

О п’ятій почало розвиднятися. Високі хмари вже забарвились під блакитний мармур. На гірських вершинах танув уранішній туман. Ось-ось мало спалахнути денне світило. Його схід тепер був ознаменуванням не страти, а виявлення втечі засуджених, тому слід було поспішити, аби не наздогнали дикуни. Та втікачі просувалися досить повільно – стежки були дуже стрімкі. Гленарван ніс дружину на руках. Мері Грант спиралась на руку Джона Манглса. Щасливий Роберт простував попереду. Матроси йшли останніми. За півгодини з-за туманного обрію мало з’явитися променисте світило. Увесь цей час утікачі йшли навмання. З ними не було Паганеля, який завжди вів їх правильним шляхом. Його відсутність затьмарювала їхнє щастя.

Та вони йшли на схід, назустріч чудовій вранішній зорі. Незабаром мандрівники досягли висоти 500 футів над озером Таупо. Тут вранішня холоднеча дошкуляла найбільше. Гленарван прагнув якнайшвидше загубитися серед гір, а там якось уже вибиратися із цих гірських лабіринтів. Нарешті сонце осяяло втікачів своїми першими променями, й раптом пролунало моторошне виття сотень голосів. Воно долинало з фортеці, й утікачі зрозуміли, що їхнє щезнення викрито. Чи вдасться їм уникнути погоні? Чи помітили їх туземці? Чи видадуть їх сліди?

У цю мить туман здійнявся вгору і за 300 футів од себе втікачі помітили розлючений натовп туземців. Дикуни також їх помітили. Знову пролунало моторошне виття й собачий гавкіт. Плем’я, марно спробувавши перебратися через скелю, кинулося геть із фортеці й найкоротшими стежками помчало навздогін утікачам.

Розділ XIV. Гора, оголошена табу

До вершини гори залишалось не більше сотні футів. І до неї слід було дійти, аби зникнути з поля зору маорійців. Утікачі сподівалися, що їм вдасться по якомусь гірському кряжу дістатися сусідніх гірських вершин, та таких заплутаних, що в них під силу розібратися тільки бідолашному Паганелеві.

Загрозливі крики чулися дедалі ближче. Утікачі прискорили кроки. Орда дикунів уже наближалась до підніжжя гори.

За п’ять хвилин мандрівники досягли вершини. Тут товариші перевели дух і стали розмірковувати, як збити з пантелику маорійців. З вершини перед очима втікачів відкрилося озеро Таупо. На півночі здіймалися шпилі Піронгії, на півдні – вогнедишний кратер Тонгаріро, на сході око бачило гірське пасмо, що прилягало до Вагіті-Рендж. Її кряжі перетинають весь Північний острів, від протоки Кука до Східного мису. Отже, залишалось спуститися до протилежного схилу і заглибитись у вузькі ущелини, з яких, можливо, й не було виходу.

Гленарван збентежено роззирнувся. Промені сонця розтопили туман, і тепер можна було побачити найменші горбки. Він бачив кожен рух дикунів.

Туземці були не менше ніж за 500 футів від утікачів, коли ті дісталися вершини. Гленарван розумів, що не можна було гаяти жодної хвилини. Хай які вони потомлені, треба бігти, аби знову не потрапити до лап дикунів.

– Спускайтесь! – крикнув він. – Спускайтесь, бо нам відріжуть шлях.

Та коли бідолашні жінки ледь позводились на ноги, Мак-Наббс зупинив їх.

– Це зайве, Гленарване, – краще гляньте.

І справді, поведінка туземців дивним чином змінилась. Зненацька погоня припинилася просто біля підніжжя гори, начебто її зупинив чийсь владний наказ. Дикуни раптом відкотилися назад, як ті хвилі, що розбиваються об нездоланну скелю.

Спраглі до крові дикуни скупчились біля підніжжя гори, репетували, жестикулювали, розмахували рушницями й сокирами, але вперед не ступали й кроку. Їхні пси несамовито гавкали, але, подібно до дикунів, стояли мов укопані.

Що ж сталося? Яка незрима сила стримувала туземців? Утікачі лише безпорадно кліпали очима, не розуміючи, в чому річ.

Та раптом Джон Манглс крикнув на повні груди, від чого аж озирнулися його товариші. Рукою він указував на невеличке укріплення на шпилі конусу.

– Могила вождя Кара-Тете! – вигукнув Роберт.

– Справді, Роберте? – спитав Гленарван.

– Так, сер, це справді вона, я впізнаю її…

Хлопчик не помилився. За 50 футів над