Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

бачила, що вади перемагають усе те добре в її синові, що вона плекала стільки років. Якось уночі, коли він повернувся додому напідпитку, нещасна мати впала перед сином на коліна, благаючи повернутися до нормального життя. Те, як він відреагував на цей її вчинок, стало мукою його життя: він копнув матір ногою в груди і вибіг із дому, проклинаючи її. Легрі у чому був повернувся на свій корабель.

Здавалося, він забув і рідний дім, і матір, яка народила його на світ… Та вони нагадали про себе, і так, що він вже не міг забути їх до смерті. Якось на корабель доставили листа, адресованого Легрі. Там саме була у розпалі гулянка. Він розірвав печатку і відкрив конверта. З нього випало довге біляве пасмо і обкрутилося навколо коротких, товстих пальців Легрі. З листа він довідався, що його мати померла. Помираючи, вона виявила свою останню волю: розшукати сина і повідомити йому, що вона його пробачила і посилає йому своє благословіння.

Здавалось би, йому мало стати легше, але ні. Якась зла чи просто справедлива сила очорняє все найкраще, перетворюючи його на докори сумління і ще гірше озлоблюючи поганих людей. Образ його доброї, ніжної мами, її передсмертне послання, її прощення — все це лиш розлютило негідника Легрі, бо нагадало про невідворотну розплату за гріхи.

Легрі негайно спалив листа і локон, який мати передала йому на пам’ять про себе. Вони згоріли, але пам’ять залишилася назавжди і обпікала його чорну душу пекельним вогнем. Він заливав ці спогади віскі, вбивав гріховними забавами й богохульством — а вони все одно жили і мучили його. Ночами він зіскакував із ліжка від того, що образ його матері переслідував його, її очі ніжно дивилися, і він відчував, як її пасмо обіймає його пальці. Отже правдиво написано в Євангелії: «Бог є любов, яка поглинає усе». Для чорних душ добро і всесильна любов є найстрашнішим покаранням.

— Триклятий негр! — лаявся Легрі, попиваючи пунш. — І де він це взяв? Маячня якась — те саме пасмо, точно! З попелу відновилося! Але як потрапило до мого негра? Ех!.. Я вже думав: це діло минуле, забуте… Та хіба тут забудеш? Як же тоскно… Мабуть, покличу Еммі. Хоч вона мене й ненавидить, а мусить слухатися. Змушу зійти до мене вниз!

І Легрі вийшов у сіни, з яких тягнулися сходи наверх, просто до кімнати Еммі. Сіни і самі сходи були завалені всіляким мотлохом, ящиками. Тут було темно. Через розбите вікно над дверима пробивалося слабке світло місяця. Повітря тут було затхле, а сирість аж дихати не давала.

Легрі зупинився перед сходами і почав наслухати. Дівчина співала. Йому було страшно чути спів у цьому старому, запущеному домі. Зараз йому було страшно від будь-якого звуку, а тут пісня, та ще така моторошна — один із улюблених рабських наспівів:

Сльози, сльози, плач гіркий

Чує Господь біля свого престолу…

— Проклята дівка! Вбити її мало! — роздратовано бурмотів Легрі, а потім гукнув: — Еммі! Еммі!

Замість відповіді він почув луну, яка лише повторила ім’я дівчини. А дзвінкий дівочий голос співав собі далі:

Навіки прощаються мати і син

Перед престолом Господнім…

А далі знову почувся приспів:

Сльози, сльози, плач гіркий

Чує Господь біля свого престолу…

Легрі ступив на одну сходинку, але завмер. Щось в ньому зламалося. Навіть самому собі йому було соромно зізнатися, що він злякався! Великі краплини поту вкрили його чоло, серце закололо… Йому здалося, що нагорі у пітьмі промайнуло щось біле. «Невже привид покійної матері?» — подумав він, мимоволі сахнувшись назад і ледь не впавши зі сходинки.

— Як не крути, а цього негра чіпати не можна, це зрозуміло! — прошепотів Легрі й, озираючись у темряві, повернувся до вітальні. — Тут якісь чари. Інакше чого б мене в піт кидало? І звідки у нього взявся той проклятущий локон? Ну невже той самий? Та ні, не може бути! Я ж його спалив, він згорів у мене на очах! От чортівня!

Бійся, Легрі! Те пасмо справді було магічне! Каяття і жах сповнили твою душу, коли ти побачив його. Вища сила його тонкими волосинками зв’язала твої безжальні руки, щоб ти і пальцем не торкнувся більше тих нещасних, хто належить тобі.

— Годі спати! Прокидайтеся! — крикнув Легрі до псів, заходячи до вітальні, свиснув і тупнув ногою, щоб їх розбудити.

Але вони у відповідь лише неохоче помахали хвостами. Легрі стало невимовно сумно.

— Може, покликати Сембо і Квімбо? — говорив сам до себе Легрі. — Хай поспівають чи станцюють — розвіють мої сумні думки.

Господар начепив на голову капелюха, вийшов на ґанок і засурмив у ріг — так він викликав своїх помічників.

Коли Легрі ставало самотньо, він запрошував Сембо і Квімбо. Вони то горлали пісень, то танцювали, то зчиняли бійку — це вже залежало від настрою господаря, від того, яку розважальну програму він замовляв.

Коли Кассі вночі поверталася від Тома (а було це близько другої години ночі), вона почула, що у будинку страшенно гамірно: гавкіт собак, дикі верески… Жінка піднялася на ґанок і зазирнула до вітальні. Гоп-компанія була п’яна в дим, всі троє кричали, перевертали все у вітальні догори дригом, співали дурнуватих пісеньок і для повного задоволення корчили один одному огидні пики.

Довго дивитися на це неподобство Кассі не могла. Її аж трусило від зневаги до них.

— Хіба ж це гріх — позбавити світ від такого мерзотника? — прошепотіла вона.

Кассі увійшла в дім з чорного входу і піднялася на другий поверх до Емілі.

Розділ XXXVI

Емілі та Кассі

Коли Кассі постукала до кімнати Емілі, дівчина не відчинила. Жінка увійшла сама і побачила, що Еммі забилася у дальній куток кімнати і сиділа там навпочіпки, бліда і налякана. Дівчина стрепенулася від скрипу дверей, але коли побачила, що це не Легрі, то схопила Кассі за руку і мовила щиро:

— Кассі! Я така рада, що ти прийшла! Я думала, що це… Господи, якби ти тільки знала, що внизу коїться…

— Я знаю це краще за будь-кого! — невесело усміхнувшись, відповіла жінка. — Я цього наслухалася за п’ять років, тож мене вже нічого не дивує і не лякає.

— Кассі, давай втечемо звідси! Байдуже куди, хоч би й на багнище, що кишить зміями! Невже немає шляху для порятунку?

— Звідси лише одна дорога, дитинко, — в могилу… — сумно похитала головою Кассі.

— Не