Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

Ось же твої сліди від стежки до засідки між деревами. Там ти причаївся, почувши дзвіночки, а тоді стріляв, коли було певніше. П'єре, принеси його рушницю.

— Та дайте ж мені розповісти, — попрохав Смок.

— Заткни пельку! — гаркнув бородань. — Твоя рушниця розповість нам усе.

Шестеро чоловік вп'ялися очима в ту рушницю, полічили набої, перевірили цівку й магазин.

— Один постріл, — зробив висновок бородань.

П'єр, наче олень, роздимаючи ніздрі, понюхав магазин.

— Стріляв зовсім недавно, — сказав він.

— Таж куля влучила в спішу, — почав пояснювати Смок. — А він був обличчям до мене в ту мить. Ви самі бачите, що стріляли з того берега…

Чорнобородий на хвильку замислився, але потім похитав головою.

— Ба ні, нас не обдуриш. Ти вистрілив, коли він повернувся до тебе спиною. Сходіть, хлопці, перевірте, чи немає сліду від стежки на той берег.

Ті хутко вернулися й доповіли, що там сніг незайманий, бо навіть заячих слідів не було. Бородань схилився над забитим, вийняв з рани клейтуха й, розірвавши його, видобув кулю. Кінчик тієї кулі сплющився до півдоларової монети завбільшки, але основа її, окутана крицею, вціліла. Він порівняв цю кулю зі Смоковими кулями.

— Доказ безперечний, незнайомцю, тут і сліпому ясно. Ця куля з тупим носом і крицевою оболонкою, і твоя так само. Ця тридцять-тридцять, і твоя тридцять-тридцять. Ця виробництва компанії Дж. і Т., і твоя компанії Дж. і Т. А тепер ходімо на берег та побачимо, як ти це вчинив.

— У мене самого стріляли з тих заростів, — захищався Смок. — Ось же дірка в моїй парці.

Доки бородань обдивлявся Смокову парку, один з його товаришів перевірив магазин у рушниці забитого. Той теж вистрілив лише раз. Гільза досі стирчала в його рушниці.

— А хай йому чорт! Шкода, що сердега Джо не уклав тебе на місці, — гірко мовив чорнобородий. — Одначе він не промахнувся, хоч і мав таку дірку в тілі. Ну, рушай!

— Перше обшукайте протилежний берег, — наполягав Смок.

— Заткни пельку й рушай! За тебе факти скажуть.

Вони звернули зі стежки там, де Смок був звернув, вийшли на берег і понишпорили між дерев.

— Онде він тупцював, зігрівався, — показував Луї. — Отут повз на череві. А оно впирався ліктем, коли стріляв…

— А ось його порожній набій, — мовив бородань. — Тож нам, хлопці, лишається тільки одне…

— А може, ви б спершу спитали мене, чому саме я вистрілив? — урвав його Смок.

— Ще слово, і так заткну тобі пельку, що й зубів не позбираєш. Для відповіді ти ще матимеш трохи часу. Ми люди порядні і вчинимо з тобою по закону. П'єре, скільки ми вже проїхали?

— Миль з двадцять.

— Ну то гаразд. Заховаймо спорядження та одвезім його й сердегу Джо назад до Двох Хатин. Гадаю, нам досить доказів, щоб він завис на гілляці.

IV

Через три години після того, як смеркло, Смок, його конвоїри й небіжчик прибули до табору Двох Хатин. При світлі зірок Смок завважив понад десяток недавно збудованих хатин окруж більшої і старішої хати на плоскому березі річки. Смока пхнули в ту старішу хату, де мешкало троє: високий молодик, його дружина та сліпий дід. Жінка, яку чоловік кликав Люсі, теж була рослява, як звичайно серед піонерів Заходу. Дід — про це Смок довідався згодом — був колись відомий звіролов на Стюарті й осліп минулої зими. Довідався Смок і про те, що табір Двох Хатин заснували торік восени дванадцятеро чоловік, прибувши на шести човнах із харчем. Тут, на займанці Двох Хатин, вони застали сліпого трапера й поселилися поряд нього, набудувавши собі осель. Решта посельців прибула вже взимку, на собачих запрягах. М'яса було тут подостатком, та й золото теж траплялося.

За п'ять хвилин до хати зібрався увесь табір. Смока, зв'язавши йому руки й ноги ремінцями, кинули в куток, і нікому не було до нього діла. Тридцять восьмеро чоловік їх зібралося, дика й буйна братія, все пограничани зі Штатів та франко-канадці. Смокові конвоїри тільки те й знали, що розводилися, як вони застукали його на місці злочину, і кожного з них оточував збурений гурт. Чулися голоси: «Лінчуймо його! Чо' зволікати?» А якогось здоровила ірландця ледь силою утримали, коли він кинувся на безборонного в'язня.

Роздивляючись на людей, Смок завважив знайому постать. То був Брек, що колись його човна він провів через пороги. Смок здивувався, що той не підійшов і не озвався до нього. Але Смок також удав, що не впізнає його. Та згодом він помітив, як Брек, затулившись рукою, підморгнув йому, і йому стало ясно.

Чорнобородий, якого звано Елі Гардінг, урвав суперечку про те, лінчувати в'язня одразу чи згодом.

— Цитьте! — гримнув він. — Майте крихту терпіння. Це мій бранець. Я зловив його й привіз сюди. І вже ж не для того, щоб тут лінчувати. Анізащо. Я міг би зробити це й сам на місці. Я привіз його сюди, щоб судити по правді й закону, і присяйбі, що судитимуть його по правді й закону. Його зв'язано, й нікуди він не дінеться. Нехай полежить до ранку, а завтра його буде віддано до суду, в цій-таки хаті.

V

Смок прокинувся і враз відчув, як протяг гострою крижинкою уп'явся йому в плече. Що це? Адже коли його прив'язували до ослона, ніякого протягу не було, та й лежав він обличчям до стіни. У хаті натопили до жароти, і морозяний струмінь знадвору, де було яких п'ятдесят градусів під нулем, наштовхнув його на думку, чи не витяг хто ззовні шмат моху з-поміж колод. Міцно зв'язаний, Смок насилу спромігся дотягтися губами до щілини.

— Хто там? — прошепотів він.

— Брек, — була відповідь. — Тихенько! Я передам ножа.

— Не варто, — відказав Смок. — Руки в мене зв'язані й прикріплені до ніжки ослона. Та й ніж тут не пролізе. Але щось треба робити. Ці хлопці вирішили мене повісити, а ви, певне, розумієте, що я його не вбивав.

— Не про це мова, Смоку. Навіть як і вбили, то мали підстави. Не про це йдеться. Я хочу врятувати вас. Ви ж бачите, які вони одчайдухи. Вони відірвані від світу й самі на своїх сходинах настановлюють собі закони. Двох вони вже порішили — за крадіж харчів. Одного прогнали з табору без крихти їжі й без сірника. Той пройшов миль сорок і через дві доби замерз. А півмісяця тому засудили другого на вибір: або піти з табору без харчів, або дістати десять батогів за кожну денну пайку. Сорок ударів