Колектив авторів - Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

до н. е. були створені гімни “Рігведи”[287]. І, нарешті, наприкінці II тис. до н. е. іраномовне населення з’являється на північному заході Іранського нагір’я[288]. Перелічені історичні події є відправними для реконструкції давньої історії індоіранських племен на теренах Східної Європи.

Дані історичної лінгвістики засвідчують мовні контакти індоіранських племен з “праіталійськими”, кельтськими, германськими, “пратохарськими”, балтійськими, слов’янськими індоєвропейської сім’ї та угро-фінськими і кавказькими з ряду неіндоєвропейських. Принципово важливо, що ці контакти відбувалися іще у передскіфський період та тривали протягом багатьох віків. Так, угро-фінські та індоіранські племена, співіснуючи на мовному рівні, пройшли шлях розвитку від арійської спільності, через поділ цієї спільності на протоіндоарійську та протоіранську і до відособлення північноіранської (скіфо-сарматської) групи[289].

А ось як виглядає історія Східної Європи, включаючи Україну, за даними історичної лінгвістики.

Друга половина III тис. до н. е. — тривалі контакти фіно-угорського світу з арійською спільністю.

Перша половина II тис. до н. е. — поділ арійської спільності на протоіранську та протоіндійську. Остання залишила територію Європи і через Передню Азію просунулася до Індії.

Кінець II — початок І тис. до н. е. — поділ протоіранської спільності на дві групи: кімеро-скіфську та протомідоперсидську. Остання проходить через Кавказ на південь і займає Іранське нагір’я[290].

Розроблена періодизація та хронологія культур степової смуги бронзової доби дає можливість зіставити дані лінгвістики та археології. Періоду нерозчленованої арійської спільності відповідає ямна культурно-історична спільність другої половини III тис. до н. е. Керуючись результатами ретроспективного аналізу етнічної належності степових культур бронзової доби, М. Я. Мерперт та В. О. Сафронов дійшли висновку, що ямні племена відносяться до індоіранської спільності.

У першій половині II тис. до н. е. у степовій та лісостеповій смугах Лівобережної України послідовно панували носії катакомбної культури та культури багатоваликової кераміки. Першу Е. О. Берзін, Е. А. Грантовський та Л. С. Клейн ідентифікують вже не з індоіранцями загалом, а конкретно з індоарійською спільністю. Під індоаріями (праіндоаріями) розуміються пращури тих арійських племен, які у другій половині II тис. до н. е. вдерлися на територію Пакистану та Індії і започаткували нову індійську цивілізацію. Упродовж останніх десятиліть у Прикубанні, Надазов’ї та Північному Причорномор’ї — регіонах найщільнішої концентрації пам’яток катакомбної культури виділено шар індоарійської гідронімії, топонімії та ономастики. О. М. Трубачов релікти індоарійської мови відносить виключно до скіфо-сарматського часу[291]. Інші дослідники вважають, що індоарії могли мешкати у названих регіонах значно раніше — у період поділу індоіранської спільності на дві гілки у Південно-Східній Європі[292].

За спостереженнями Л. С. Клейна індоарійськими елементами у культурі катакомбної спільності є: катакомба як форма поховальної споруди; парні поховання чоловіка та жінки; використання вохри у поховальному ритуалі; кам’яні булави та сокири як репліка “ваджри” — кийка Індри; комплекти гральних костей; наявність половини тулуба коня у могилі; курильниці. Проте катакомбна спільність не може бути визнана одноетнічною, індоарійською, оскільки складається з кількох, вельми відмінних між собою культур. Поряд з індоарійським у катакомбній спільності можна припустити наявність прагрецького та давньопівнічнокавказького етнічних елементів.

Якщо катакомбні племена були переважно аріями, що вже виділилися з індоіранської спільності, то до іранської гілки могли належати племена полтавкінської спільності, які займали на початку II тис. до н. е. простори Поволжя та Приуралля. Волга як велика священна ріка фігурує у літературних пам’ятках і індоаріїв під назвою Рангха, Раса, і давніх іранців під назвою Ранха. Давня назва Волги (Ра, Рас) трапляється в античних авторів, а у мордовського народу вона збереглася донині як Раво.

Культурні трансформації, що відбувалися у другій чверті II тис. до н. е. за участю абашівських, полтавківських та катакомбних племен, спричинилися до значних переміщень населення та утворення нових культур — синташтинської та багатоваликової кераміки — на південному сході Європи. В етнічному плані носіїв названих культур пов’язують з індоіранськими племенами[293].

Можна припустити, що індоарії займали переважно західний ареал (культура багатоваликової кераміки), а праіранці — східний (синташтинська культура), наслідуючи відповідно катакомбну та полтавкінську лінії розвитку. Ближче до середини II тис. до н. е, індоарії мігрують з теренів Східної Європи, а на величезній території від Уралу до Дніпра поширюється досить уніфікована за усіма показниками зрубна культура. Належність її носіїв до північноіранського етносу обстоюється практично усіма дослідниками. За такої ситуації в Україну зі сходу, із Середнього Подоння, у середовище носіїв культури багатоваликової кераміки, точніше, їхніх залишків просувається іраномовне населення зрубної культури. Таким чином, у XV ст. до н. е. відбувається поступова іранізація спочатку лісостепової та степової смуг Лівобережної України, а згодом і Північного Причорномор’я.

Отже, висновок лінгвістів щодо появи іраномовного населення у Північному Причорномор’ї не пізніше другої половини II тис. до н. е.[294] підтверджується археологічними матеріалами. Український лінгвіст О. С. Стрижак[295] виділив шар іранських гідронімів, а С. С. Березанська пов’язала його з низкою пам’яток зрубної культури цього регіону. В. І. Абаєв визнав слушність такого зіставлення, вказавши на конкретні іранські гідроніми доскіфського часу в Україні. Лише в басейні Дніпра збереглися такі доскіфські іранські назви річок: Апажа, Апака, Артополот, Асмонь, Амонька, Ворскла, Домоткань, Есмань, Рать, Рашевка, Реть, Реут, Руда, Самоткань, Свала, Сев, Сейм, Сноропод, Сула, Сура, Удай, Удав, Хон. Відносно незначну кількість найдавніших іранських гідронімів у степовій смузі України, найзахідніший серед яких р. Прут, Е. Фасмер пояснює тим, що вони були “змиті” тюркською гідронімією наступних епох. На схід від нашої держави — до Волги і далі на Урал та в Зауралля — простежується доскіфська іранська гідронімія, охоплюючи, таким чином, увесь зрубно-алакульський блок культур[296][297].

У XVI—XV ст. до н. е. культура багатоваликової кераміки в Правобережній Україні та зрубна в Лівобережній еволюціонують у сабатинівську та пізньозрубну культури, які характеризуються наявністю значного відсотка Баликового посуду та близьким, до тотожності, поховальним ритуалом. Можна припускати етнічну близькість вищевказаних культур у межах північноіранської мовної спільності, враховуючи згаданий процес іранізації носіями зрубної культури племен культури багатоваликової кераміки. Обидві культури, сабатинівська та пізньозрубна, включені до так званої спільності культур валикової кераміки, котру пов’язують із найдавнішими іраномовними народами[298].

У XII ст. до н. е. відбувається чергова зміна археологічних культур в Україні. У степовій смузі утверджується білозерська культура, віднесена до пізнього горизонту культур валикової спільності. У IX ст. до н. е. значне скорочення населення у степу, криза осілого скотарсько-землеробського господарства та коливання клімату спричинили перехід до кочового скотарства окремих груп іраномовних племен євразійських степів. Археологічно простежується вторгнення до Північного Причорномор’я нової хвилі іраномовних