Поліна Ташань - Заклиначка стихій, Поліна Ташань

— Зробимо вигляд, що я застав вас за аристократичним чаюванням, і перейдімо до справи, — повів Джон. Вигляд він мав заклопотаний. Мабуть, Марія забрала його прямо з заняття. Він навіть не сідав на стілець, поки говорив. — Бачу, що тобі вже краще, Алісо. — Трясця, їй стало ще більш соромно. — Що ж, по-перше, бажаю швидкого одужання. По-друге, життя Люка коштуватиме тобі чотирьох шрамів на спині, хоча Феліція зробить усе можливе, щоб зменшити їхню видимість. А по-третє, директорка хотіла з тобою побачитися. Бажано сьогодні, щойно поїси та зможеш стати на ноги. Вона непокоїться через останні події та терміново вимагає розмови. Ти навела трохи шуму в Академії.

— Вибачте, — тільки й змогла видихнути Аліса, вислухавши свого минулого керівника.

Підвела хорошу людину вже вдруге. Ну як так вийшло?

— Не слід вибачатися, — відповів він, пом’якшивши тон. — Я не тримаю на тебе зла через брехню. Думаю, Ванесса також. Причини нам ясні, як нікому іншому. Ми просто піклуємося про вашу безпеку. Ви ж обоє мої діти. — Він зиркнув на племінника. — Просто хтось рідний, а хтось під моєю опікою в Академії, але я турбуюся про вас однаково. Тому, Алісо, не бійся розказувати правду директорці. Якщо що, я завжди заступлюся.

Вона не очікувала аж такої доброти та від приємного враження на якийсь час не могла нічого й вимовити. Нейт взяв її за руку для підтримки й лагідно всміхнувся. Раптом Аліса зрозуміла, що, навіть якщо у неї колись був страх, зараз від нього не лишилося й сліду. Вона не одна. Ніколи не була одною.

— Добре, я зайду, — завзято погодилася вона.

Кивнувши на прощання з лагідною усмішкою, Джон покинув палату. Марія хутко підійшла до них, готуючись вивалювати свої підколи, але тільки-но відкрила рот, коли Аліса її перебила:

— Є декілька слів про моє нове видіння…

***

Аліса не була готова до цієї розмови, але, стоячи перед дверима кабінету директорки, розуміла, що відступати вже запізно. Форма водників трохи тиснула на її перев’язану спину, але вона могла це терпіти, особливо враховуючи, скільки цілющого чаю її змусила випити Джейн під час обіду. Глибоко вдихнувши, Аліса наважилася постукати, не знаючи, чого їй очікувати в наступну хвилину.

— Місіс Дараган, вам зараз зручно говорити?

Директорка сиділа на своєму кріслі, а перед нею розвалився на стільці Доріан. Відкинувши голову через плече, він побачив Алісу й неприязно посміхнувся на всі зуби. Чарлі ж сьогодні тут не було.

— Так, заходь, будь ласка. Я зараз із Доріаном договорю й потім перейдімо до тебе.

Аліса на прощання поглянула на Нейта, котрий прийшов із нею та причаївся біля стіни в коридорі. Він кивнув, подарувавши їй усмішку на удачу, і вона зайшла всередину й зачинила за собою двері.

— До речі, як почуваєшся, вже краще? — додала Дараган.

— Так, набагато, — коротко, але ввічливо відповіла вона й присіла на диван, не притуляючись до спинки.

— Якби мені стільки трави вкололи, я б, мабуть, до ранку здох, — озвався Доріан, хоч його думки ніхто не питав.

— Доріане! — розсердилася директорка. — Май повагу. Ти винен у пораненні Люка й Аліси не менше за Звіра.

— Кхм, перепрошую, — байдуже відповів вогневик.

Від його впевненості у власній недоторканості Алісі хотілося викололи собі очі. Чому розбещені діти заможних батьків думають, що їм усі повинні кланятися? Чому суспільство це дозволяє?

Директорка глибоко вдихнула, перш ніж виголосити вирок вогневика.

— За організацію студентського розважального заходу без мого відома о пізній годині на небезпечній ділянці й на фоні тривожних подій в Академії, ти отримуєш відповідне покарання. До кінця семестру ти, Доріане, несеш вечірню варту біля конюшні. Це з сьомої по десяту годину вечора, а з грудня — з п’ятої по восьму. Зрозумів?

— Так, пані. Мені вже можна йти?

У його голосі не відчувалося ані крихти спокути. Ба більше, Аліса могла сказати напевно, що ніякого покарання він фактично не відбуватиме.

— Якщо більше немає ніяких побажань, ти вільний.

— Немає, Місіс Дараган. — Доріан встав із стільця з недоцільно зарозумілим виглядом. — До побачення!

Наостанок посміхнувшись, він вийшов з кабінету. Коли двері вдруге зачинилися, директорка повела до Аліси:

— Не звертай уваги. На жаль, моральні якості не впливають на можливість учнів вступати до Академії.

— Я це зрозуміла.

Вона підвелася та, зробивши кілька кроків, сіла на крісло перед столом. Через нестачу тієї пишної рослини біля обличчя було трохи незвично, але, крім цього, у кабінеті загалом нічого не змінилося. Така сама тісненька кімната з непоганим видом з вікна та ілюзією затишку. Однак цього разу Аліса справді сприймала навколишню атмосферу менш напружено, навіть легко. Чи то через минулий досвід, чи після розкриття своєї особистості їй просто стало байдуже, бо більше не треба намагатися нічого приховувати, але висновок один: кабінет директорки її більше не лякав.

— Ти, мабуть, здивована через зникнення моєї рослинки, — повела Дараган, сумно дивлячись на місце, де колись стояв горщик. — Її, на жаль, хтось знищив. Злочинця я досі не знайшла.