Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

— спершу напоїли його горілкою. Через те його признання недійсні, адже він був п’яний. Але цим обом безпідставним твер­дженням передусім суперечить ясна й цілком безстороння розповідь очевидця тієї сцени секретаря Данжу, що писав протоколи: «Малий принц сидів у фотелі й, не дістаючи ногами до землі, хитав ними. Коли його питали про ті вже відомі речі, він казав, що то правда...» Вся дофінова поведінка виказує радше зачіпливе й пустотливе зухвальство. З тексту двох інших протоколів теж незаперечно випливає, що хлопця ніхто й не примушував, навпаки, він сам без ніякого примусу з дитячою впертістю — в цьому відчувається навіть певна злоба і мстивість — повторював нелюдські звинувачення проти своєї тітки.

Як же їх пояснити? Для нашого покоління це й не дуже важко, завдяки розвиткові науки й кримінальної психології воно набагато ліпше, ніж попередні генерації, знає про брехливість дитячих признань у царині сексуального й звикло ставитись із більшим розумінням до подібних душевних викрутів у малих дітей. Насамперед ми повинні відкинути сентиментальні вигадки, ніби свій перехід до Симона дофін сприйняв як страхітне приниження й надто вже побивався за матір’ю; здебільшого діти напрочуд швидко звикають до нового оточення й, хоча спершу це може видатись жахливим, восьмирічний хлопець, мабуть, привільніше почував себе з грубим веселуном Симоном, ніж у вежі Тамплю з двома завжди сумними й заплаканими жінками, що цілісінький день повчали його, примушували вчитись і як майбутньому французькому королеві невпинно намагалися прищепити хлопцеві гідність і добрі манери. А в шевця Симона малому дофінові повна воля, той — хвалити Господа — не дуже докучав йому наукою, він міг собі гратись як хотів, нічим не сушачи собі голову; цілком імовірно, його більше тішило співати з солдатами «Карманьйолу», ніж молитись і перебирати чотки з побожною і нудною принцесою Єлизаветою. Бо в кожної дитини є інстинктивний потяг донизу, опір проти культури і звичаїв, які їй накидають; із простими, неосвіченими людьми вона почуває себе ліпше, ніж там, де її згнічують навчанням; де більше свободи, невимушеності й де менше вимагають покори, там сильніше можуть розвинутись анархічні задатки дитячої натури. Прагнення посісти вище місце в суспільстві виникає аж тоді, коли прокидається розум: до десяти, а часто й до п’ятнадцяти років майже кожна дитина з доброї родини заздрить своїм пролетарським однокласникам, котрим дозволяється все, що їй забороняють її дбайливі вихователі. Певне, що й дофін, як і кожна дитина, — цієї цілком природної речі будь-що не хочуть визнавати сентиментальні біографи, — як тільки його відірвали від материного смутку й туги і вкинули у вульгарне, зате невимушене і стерпніше для нього товариство шевця, дуже швидко перемінився; його рідна сестра казала, що він на все горло співав революційних пісень, інший гідний довіри свідок наводить такий брутальний вислів дофіна про свою матір і тітку, що його й повторити не можна. А про завелику схильність дитини до всяких химерувань ми маємо ще одне неспростовне свідчення, — не хто інший, як рідна мати, даючи настанови гувернантці, писала про хлопчика, якому було тоді чотири з половиною роки: «Він балакучий і залюбки повторює те, що чує, й часто, не збираючись брехати, додає ще й те, що сплодила його уява. Це його найбільша хиба і за неї треба братися насамперед». Характеристика Марії Антуанетти, власне, й підводить нас до остаточного розв’язання загадки. Її логічно доповнюють слова принцеси Єлизавети.

Відомо, що діти, коли їх заскочать на забороненім учинку, майже завжди намагаються звалити провину на когось іншого. Інстинктивно прагнучи захиститися (здогадуючись, що дітей роблять винними неохоче), вони здебільшого кажуть, ніби хтось їх «спокусив». У нашім випадку протокол допиту принцеси Єлизавети цілком прояснює ситуацію. Вона сказала — й по-дурному цей факт майже всі проминають, — мовляв, її небіж давно вже тішився цим дитячим нечестям, і вона добре пригадує, що часто й не менше, ніж мати, лаяла його за те. Це вже стежка до правди. Отже, мати або тітка й раніше ловили хлопця на гарячому й більш або менш суворо карали його. Коли Симон спитав, хто навчив його цієї лихої звички, то заскочений хлопець безперечно згадав, як його заскочили вперше, й одразу мусив подумати про тих, хто карав його за це. Не маючи й гадки про наслідки подібних зізнань, він несвідомо помстився за ті покарання, сказавши, що каральники й навчили, або ж по­твердивши без ніяких вагань Симонове припущення, так що все скидалось на щиру правду. Ну а далі дорога вже бита. Збрехавши раз, хлопець не міг уже виплутатись із брехні; а ще й відчувши, як це було в нашому випадку, що його словам охоче, ба навіть радо вірять і ніхто на брехні його не зловить, він заходився завзято відповідати на всі комісарові запитання. Помітивши, що його мине кара, він з інстинкту самозбереження цупко тримався своєї версії. Щойно лише прочитавши ті ясні й недвозначні признання, навіть ті, хто ліпше тямив у психології, ніж шевці, колишні актори, малярі й писарі, спершу мало не ставали на хибний шлях. До того ж у цьому винятковому випадку допитувачі були ще й під впливом масових навіювань: кожнісінького дня читаючи «Père Duchesne», вони вірили, що таке страхітливе синівське обвинувачення цілком відповідає безсором­ній удачі матері, яку в порнографічних брошурах по всій Франції змалювали як образ нечестя. Оскільки кожен жив у полоні тих брехливих чуток, то нікого б не вразили будь-які, навіть найбезглуздіші злочини Марії Антуанетти. Тож вони довго не розмірковували і глибоко не виважували, а так само безтурботно, як і той дев’ятирічний хлопчик, поставили свої підписи під найбільшим безчестям, яким будь-коли покривали матір.

На щастя, грубі і непроникні мури Конс’єржері вберегли Марію Антуанетту, не давши їй зразу дізнатися про нелюдські синові зізнання. Обвинувачення в цій несвіт­ській мерзоті вона прочитала тільки в передостанній день свого життя. Десятки років вона навіть рота не розтуляла у відповідь на всілякі образи своєї честі й найбезсоромніші обмови. Та почувши, як страхітно наговорює на неї її власне дитя, вона в несказанній муці здригнулася до найдальших глибин свого єства. Ця думка катувала їй душу аж до порога смерті; за три години до ґільйотини, цілком володіючи собою, вона писала теж обвинуваченій принцесі Єлизаветі: «Я знаю, яких несвітських мук завдала тобі ця дитина, але пробач йому, люба сестро, він занадто малий, а дитині дуже легко вкласти до вуст усе, що хочуть від неї почути, й навіть те, чого вона й сама не розуміє. Я