Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

пов’язку, немов від гили. Й здавалося, що той випадок, котрий ставсь у Тамплі перед очима Марії Антуанетти, поховали й забули. Та одного разу Симон або ж його дружина відкрили, що рано дозрілий і розбещений хлопець віддається певним нече­стивим дитячим утіхам, звісному «plaisirs solitaires»[165]. Пійманий на гарячому, він уже не міг відбрехатися. Коли Симон випитував, хто навчив його цієї лихої звички, без­щасний хлопець сказав або ж повторив за Симоном, що до цього гріха його привчили мати й тітка. Щиро обурившись таким материнським нечестям, вірячи, що «тигриця» здатна на всякі диявольські вигадки, Симон розпитував дитину далі й далі і врешті довів дитину до того, що вона сказала, ніби в Тамплі обидві жінки часто брали його до себе в постіль і мати чинила з ним кровозмішення.

За нормальних часів розумна людина, почувши з уст дитини, котрій нема ще й дев’яти років, таке страхітливе признання, просто не повірила б їй. Та в добу революції завдяки численним наклепницьким брошурам у кожнім серці настільки глибоко засіло переконання в еротичній невситимості Марії Антуанетти, що ніхто й не сумнівався навіть у звинуваченні Симона й Ебера, ніби мати вдавалася до розпусти зі своїм восьмирічним сином. Навпаки, тим фанатичним і засліпленим санкюлотам справа видалась цілком ясна й логічна. Марія Антуанетта, та вавилонська архіблудниця й безсоромна лесбіянка, звикла у своєму Тріаноні щодня виморювати кількох чоловіків і кількох жінок. Хіба ж не природно, вели вони далі, що така вовчиця, коли її замкнули в Тамплі, де не було кому вдовольняти її пекельний любовний сказ, кинулась на власну безборонну й невинну дитину. Не тямлячись від ненависті, Ебер і його жалюгідне товариство навіть на мить не сумнівались у правдивості брехливих обвинувачень дитини проти власної матері. Тепер, щоб уся Франція дізналася про нелюдську розбещеність цієї мерзенної австрійки, — навіть ґільйотини замало, щоб покарати її кровожерність і розпусту, — їм лише треба чорним по білому записати в протоколи про вчинену королевою ганьбу. Через те й провели три допити — дев’ятирічного хлопця, п’ятнадцятирічної дівчини й принцеси Єлизавети — такі страхітні й безсоромні сцени, що цьому ніколи б не повірили, якби ще й досі в Національному архіві в Парижі не лежали ці геть пожовклі, однак цілком ясні для читання ганебні акти, незграбно підписані рукою неповнолітньої дитини.

На перший допит 6 жовтня з’явилися мер Паш, синдик Шометт, Ебер та інші радники Комуни, на протоколі другого допиту 7 жовтня бачимо й підпис славетного художника, але найбезхребетнішої людини революції Давида. Спершу як головного свідка покликали хлопчика, котрому було вісім з половиною років: спочатку розпитували його про інші події в Тамплі, й балакуче дитя, не розуміючи ваги своїх признань, зрадило таємних помагачів своєї матері, передусім Тулана. Потім дійшли до скандального питання, і протокол сповіщає про це так: «Коли Симон із дружиною часто заставали його в ліжку за цим непристойним заняттям, яке шкодить його здоров’ю, він сказав їм, що до цієї згубної звички його привчили мати й тітка, котрі часто тішилися, як він це робив перед ними. Це було здебільшого тоді, коли вони клали його спати проміж себе. З того, як про це розповідала дитина, нам зрозуміло, що одного разу мати спонукала його до зближення, що й призвело до статевого акту, після чого в нього напухло одне яєчко й він мусив носити бандаж. Мати заборонила йому про це розповідати й відтоді часто виробляла з ним такі речі. Крім того, він ще звинуватив Мішоні й кількох інших урядовців, котрі надто приязно розмовляли з матір’ю».

Ці страхіття написали чорним по білому, внизу стоїть сім або вісім підписів — правдивість актів, факт, що засліплене дитя справді призналось у цій гидоті, заперечити годі; щонайбільше можна закинути, що якраз те місце, де Марія Антуанетта звинувачується у кровозмішенні з восьмирічним хлопцем, стоїть не в самому тексті, а дописане згодом на берегах, — очевидно, й самі інквізитори спершу сумнівались у можливості такого нечестя. Але одне вже ніяк не стерти: під признанням стоїть набазграний великими, по-дитячому незграбними літерами підпис «Louis Charles Capet». Перед очима всіх тих незнайомих людей син і справді звинуватив у наймерзеннішому вчинку власну матір.

Але й цього божевілля було мало — слідчі прагли досконало впорати роботу. Після хлопця, котрому не було й дев’яти, притягли п’ятнадцятирічну дівчинку — його сестру. Шометт запитав, «чи тоді, коли вона гралася з братом, він не чіпав її там, де не слід чіпати, і чи її мати й тітка не клали його спати проміж себе». «Ні», — відповіла та. Після цього (нелюдська сцена) обох, дев’ятирічного хлопця і п’ятнадцятирічну дівчинку, поставили одне проти одного, щоб вони перед очима інквізиторів сперечалися про честь своєї матері. Малий дофін і далі впирався на своєму, а п’ятнадцятирічне дівча, налякавшись тих суворих дядьків і збентежившись від непристойних питань, говорило тільки, що нічого не знає й нічого не бачило. Потім по­кликали третього свідка, сестру короля принцесу Єлизавету; допитувати двадцятидев’ятирічну рішучу дівчину було куди важче, ніж безневинних і заляканих дітей. Бо як тільки їй зачитали протокол дофінових признань, дівчина розгнівалась, їй ударила кров в обличчя, вона зневажливо пожбурила папір, сказавши, що такі сороміцькі запитання принижують її гідність і вона взагалі не відповідатиме. Тепер проти неї — нова пекельна сцена — поставили хлопця. Той сміливо й зухвало сказав, ніби це вона й мати навчили його такої гидоти. Пані Єлизавета не могла вже стриматись. «Ah, le monstre!»[166] — закричала вона в безпорадному праведному гніві, коли той малий брехун зухвало звинуватив її у такому сороміцтві. Але комісари почули вже все, що хотіли. Вони ретельно оформили й цей протокол, а потім усі документи Ебер з тріумфом поніс до слідчого, сподіваючись, що перед сучасниками і нащадками, перед його часом і вічністю королеву остаточно викрили й поставили до ганебного стовпа. Випнувши груди, чванячись своїм патріотизмом, він подався у трибунал, щоб там як свідок потверджувати винність Марії Антуанетти в кровозмішенні.

Ці свідчення дитини проти власної матері, що не мали, певне, прикладу в анналах історії, завжди були великою загадкою для біографів Марії Антуанетти; прагнучи обминути цю прикру скелю, палкі оборонці королеви вдавалися до всіляких кружних пояснень і перекручень. Ебер і Симон, яких неодмінно зображували дияволами во плоті, змовились між собою і присилували безневинну дитину звести ці ганебні звинувачення. Вони — перша роялістська версія — то батогом, то медяником приневолили й упокорили його або — друга теж психологічно невірогідна версія