Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

***

Пенсі вже й забула, що це таке полювання на Людожерському перевалі, у дикому Чорному лісі, серед заплутаних хащів і білого нескінченного сніга. Спочатку звісно ліс був відносно спокійний, але на другу добу їхнього шляху все зненацька змінюється — так наче вони перейшли якусь невидиму межу. За останні п'ять годин вони встигають тричі наштовхнутися на гнізда голкодзьобів, ледь не падають у ловчу яму курдарки, оминають скупчення сніголюбів і під кінець, наче на десерт, з густих кущів до них вивалюється хорнбарун. Таке рідкісне чудовисько вона бачила тільки на картинках.

— Та не може того бути! — задихаючись, кричить Пенсі. І це справді так: хорнбаруна востаннє ловили десь років десять тому поблизу Лорських боліт, а це дуже-дуже далеко від Людожерського перевалу. Такого неприємного сюрпризу вона не очікувала! Як і не розуміла, наскільки стрибуче це велике і начебто неповоротке чудовисько.

— Обережно! — Фалетанотіс підхоплює її на руки, і якийсь час вони так і біжать кудись через хащі. Пенсі видивляється хорнбаруна та інші небезпеки позаду й з боків, а руїнник все мчить і мчить через ліс. Бо зараз вони аж ніяк не налаштовані на полювання, не за тим прийшли на Людожерський.

— Усе, зупиняйся, — вона ляскає руїнника по плечу. — Наче відірвалися. Ото дивно, як тебе взагалі мисливці спіймали? Бігаєш ти швидко. Навіть якщо помилився через сому, то міг би втекти.

— Насправді ні, — поступово уповільнює біг Фалетанотіс. — Це я зараз такий швидкий. Лист відерса — причина. Ми не тренуємося як люди. Серед каренів сома і схильність вирішує багато чого. Ти будуєш усередині себе фортецю. З часом вона дедалі потужніша і досконаліша. Але в тих, хто пережив відхід соми в ранньому віці, не знайдеться достатньо матеріалу для будівництва. Менше захисту, менше сил і можливостей. У мене невеликі надбання.

Пенсі згадує, як дивно було те, що мисливці вийшли переможцями в тій сутичці в місті руїнників. А причина того проста, вбиті карени були надто молоді, і цей світ уже змінив їх, зробив їх уразливими. Проти Халіса чи того страшного карена, що вона бачила під містом, скоріш за все мисливцям було б не встояти. І навпаки проти Тоннора і його великого озброєнного загону Фалетанотісу жодні дейд не допомогли.

— Якби я жив серед інших, мені стало б легше, — він остаточно зупиняється і галасливо видихає: — Добродушне ставлення посилює здібності, якщо є зв'язок з іншими, то з'являється і жага до життя. Немає тієї жаги — більше печалі, менше життєвих сил і бажання ворушитися. Це біда всіх нас.

Пенсі одразу згадує, що Халіс приходив до відерса саме по листя. Напевно, таке підживлення не просто давало йому зануритися у відчуття минулого, а також підтримувало в ньому подальше життя, змушувало йти далі, давало нагоду користуватися здібностями. Хоча точно вона, звісно, не знає.

— Але не про те мова. Ти тепер кажи. Куди, — вона й не помітила, а Фалетанотіс ногами в цей час втоптував сніг навколо.

— Тобто куди? — перепитує вона.

— Це твоє місце, тобі краще знати.

Далі Пенсі не встигає щось зробити чи спитати, як він ставить її посеред цього більш-менш рівного майданчика і м'якими поштовхами починає розкручувати. Від подиву Пенсі спочатку не пручається. А потім, коли ліс вже миготить перед очима чорно-білими плямами, їй залишається тільки кричати:

— Ти з глузду з'їхав? Ти що робиш? Нібито я знаю?!

Раптом Фалетанотіс відпускає її, дає самостійно зробити крок, хоча світ навколо продовжує крутитися. Але ще до того, як ліс зі снігом займають свої місця і остаточно перестає темніти перед очима, до того як вона закінчує обурюватися, Пенсі розуміє: «Так, я дійсно знаю, куди йти далі». 

І її рука — ніби з власної волі — вказує напрямок.

— Якась маячня… Як це? — шепоче Пенсі.

Вона давно змирилася і порозумілася з власними особливостями. Мисливці можуть бути дивними, подібні відхилення зустрічаються у спільноті нечасто, але й не є винятковими. Чорні ліси багато що змінюють і в головах, і в тілах людей. В принципі природньо, коли почуття напрямку веде її додому або до Кейри. Адже тут замішані сильні почуття, а та особливість, що вона має, всього лише загострює відчуття, підсвічує, так би мовити, ті речі, які вона вже помітила. Напевно. Також зрозуміло, коли її тягне до батьків у момент найсильнішого безсилля і внутрішнього жаху, бо вони дадуть відповідь і допоможуть. Адже це природно — шукати захисту у близьких. 

Але як пояснити, що вона знає те, про що ніколи не пам'ятала? Як пояснити, що перед очима на секунду з'являється образ білих стін і яскраво-синьої, набраної з тонких пластин стелі? Що це за видіння? І чому її ніби мотузкою тягне в певний бік?

— Ходімо, — каже її Фалетанотіс.

Пенсі заперечливо мотає головою, але руїнник підхоплює її під пахвами і рухається таким чином уперед.

— Ходімо. Так треба.

Вони йдуть довго, двічі зупиняються перепочити, хоча Пенсі зовсім не хочеться спати. Її трусить від страху. Або це зовсім не страх, а щось інше, більш глибинне, більш гостре. Передчуття змін чи?.. Але насправді, вона не може навіть подумки описати те, чого боїться.

Ці руїни ховаються від чужого погляду за земляним муром. Вони невеликі і майже повністю засніжені, вкриті кригою. На перший погляд тут немає нічого цілого. Насилу вгадуються зали, коридори, входи і вікна. Про те, що тут колись був досить великий будинок у типовому стилі каренів, можна здогадатися тільки, якщо довго розглядати руїни. І, як на зло, вони не поспішають. Нікуди поспішати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍