Станіслав Володимірович Телняк - Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк

— Так… — промовив Яремко. — Якиме, ти разом з цим гадом іди до запасного виходу. Тільки тихо. А я тим часом піду в двері…

Він постукав так, як і сказав Коломайко: раз, два, три. У мазанці було тихо. Яремко постукав знову.

— Кім бу?[49] — почулося з мазанки. Голос був знайомий. Справді — Гаспареоне!..

— Козак! — відповів Яремко, намагаючись наслідувати голос Коломайка. І обережно потяг на себе двері. Відчув — вони на засуві.

Чортів Коломайко! Таки набрехав!

Гукнути, щоб відчиняв? Може з голосу здогадатися, що це — не Коломайко. Ярема кашлянув…

За дверима почулися кроки. Задвигтів засув.

І враз — немов бабахнули з гармати! Двері бабахнули Яремка в обличчя. Він відлетів у сінях од стіни, ледь не вибивши її спиною. Стіна його й порятувала. Він не впав. Хоч у голові запаморочилося від удару, а по лобі ось-ось — це він відчув! — потече кров…

Але він стояв і тримав заряджений пістоль у руці.

У відчинених дверях стояв сеньйор Гаспареоне.

В руках у нього було два пістолі. Очевидно, двері він відчинив сильнющим ударом своєї правої ноги…

Розділ шостий,

який оповість про несподівану зустріч двох закоханих сердець

Андрій Закривидорога мчав степом разом із десятком своїх козаків.

Настрій у нього був дивовижний. Все змішалося в душі: і чекання бою, і розпука, і радість, і надія, і тривога, вогненна тривога.

…Сьогодні, по обіді, як було уже все зроблено з підкопом під мури, Андрій за дорученням гетьмана помчав до Шагіна. Треба було відкрити йому таємницю вибухів, які пролунають сьогодні увечері, і передати гетьманове розпорядження, щоб татари одразу ж після вибухів ішли на штурм Кафи.

Шагін-Герай розташувався зі своїми військами порівняно неподалік, військ у нього було багато, але належного порядку там не було. Власне, з татарських лавах завше чимало було стороннього люду, який в бою був останнім, але першим — під час грабежу…

Доїжджаючи до пишного шатра Шагіна-Герая, Андрій раптом почув, ніби хтось його покликав. Ніби чийсь голос гукнув: «Андрію!» Він не встиг одразу зупинити коня, він крутив головою на ходу, оглядаючись на всі боки й думаючи, хто б це міг його покликати. Згадалося повір’я: якщо хтось навесні тебе покличе і ти озирнешся, а нікого не побачиш, то знай — це тебе покликала смерть, значить, ти цього року помреш. Андрієві аж трохи моторошно стало від цієї думки, та згадав, що зараз уже не весна-провесна, а повне літо!.. Проте тієї людини, яка так дзвінко й виразно покликала: «Андрію!», він не побачив…

У Шагіна-Герая Андрій був завсім недовго. З півгодини. Часу було обмаль. Розповів йому про підкоп. Акрам-баші, який був при цьому, поцікавився, скільки пороху заклали, Закривидорога відповів — і недавно рудий ще німець, перейшовши на свою мову, поцікавився, чи взяли б козаки його до себе на службу. Закривидорога німецькою ж відповів, що так, — узяли б, тільки нехай про цей перехід хоробрий Акрам домовляється з самим ханом чи з калгою… Шагін-Герай пообіцяв, що його воїни, хоч і не вельми звичні до ведення нічних штурмів укріплених міст, підуть на бій сьогодні увечері — так що нехай Дорошенко не сумнівається!

Розпрощалися. Андрій сів на свого бахмата Урхана і разом зі своїми хлопцями попрямував додому. І тут, від’їхавши від шатра калги-султана кроків за сто, він знову почув оте: «Андрію!»

Різко зупинив коня, відпустив поводи, поплескав Урхана по шиї, сказавши: «Шукай, Урхане!» — і кінь, мов собака по сліду, поніс Андрія на собі за одно із шатер. Тільки зараз побачив Андрій, що поряд з вояцькими шатрами неподалік від резиденції калги стояло й шатро, де розмістився гарем.

Андрій кивнув своїм хлопцям: «Повартуйте, а я тим часом…» — й заїхав за шатро. Але там теж не було нікого.

І тут він утретє почув: «Андрію!» Але на цей раз — тихо-тихо.

І тут же побачив невелику щілину в цупкій тканині шатра. А в щілині — око. І він уже бачив колись це око! Але де?! Де?!

— Хто ти? — запитав Андрій, підійшовши ближче.

— Це я, Андрійку! — почувся шепіт із-за тканини. Десь там, у глибині шатра, чулися звуки музики, чиїсь голоси. — Це я Андрійку, згадай монастир!

Волосся піднялося на Андрієві. Господи! Та невже це ота черниця Єфросинія, личко якої так часто снилося йому в поході? Яким чином, яким побитом вона тут опинилася?

Андрій вихопив ножа з-за пояса і розрізав тканину шатра. Перед ним стояла колишня черниця Єфросинія, а в дівоцтві Галя Шлапаківна! Тільки тепер вона була не в чернецькому одязі, а напівроздягнена, як оті дівчата, що їх купують для своїх розваг татарські мурзи й хани.

— Не дивись на мене отаку, Андрійку! — попросила Галя-Єфросинія. — Рідний мій! Коли я побачила тебе, я ледь не збожеволіла! Я гукнула на тебе, але ти не почув!..

Він дивився на неї й не вірив очам — така вона була молода!

— Дівчатко моє, — ледь не ридаючи, мовив Андрій. — Я чув, що ти мене гукнула. Але не побачив! Я мчав до Шагіна-Герая в справі!..

— Мене разом з іншими людьми захопили сеймени і яничари Кантеміра, — гарячково зашепотіла вона. — Я ходила додому — побачитися з сином своїм. А коли йшла назад — мене вхопили. Не зглянулись ні на одіяння моє, ні на хрест, ні на плат. А потім сеймени перекинулися на бік Шагіна — і подарували йому мене… Він хоче, щоб я стала ще однією його наложницею. Я просила, я благала, я казала, що я черниця, що в мене дитина є, що я не годжуся йому в наложниці, але він… Він крикнув: «Яхші ханим!» — і все!.. Андрійку, Богом прошу-благаю: врятуй мене!.. Відкупи мене в Шагіна, відбий чи укради, Богом благаю — рабинею твоєю стану, тільки забери мене ізвідси!.. Одна з моїх товаришок задушила себе вночі… А інша — збожеволіла.

Все це вона випалила одним духом — і тепер дивилася на Андрія, не спускаючи з нього очей.

Що ж робити? Треба негайно вирішувати! Можна зараз украсти її і, відстрілюючись, помчати до козацького табору. Але що це дасть? На Січі чи в козацьких таборах під час походу жінок бути не може. Закон… Що робити?..

— Андрійку, — зашепотіла вона. — А якщо… а якщо… якщо ти скажеш, що я — твоя дружина?! Я скажу Шагінові: я дружина Закривидороги. Не буде ж він допитуватися у сейменів, де вони мене взяли!.. Га?.. Врятуй мене, благаю!..