obraxxas - Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas

"Вони боялися тебе. Вони намагалися змінити тебе. Вони думали, що ти станеш слабким, покірним, порожнім. Але тепер ти знаєш правду, ти відчуваєш силу. Вони забрали у тебе все, настав час забрати своє."

Голос тіней став чіткішим, майже ніжним, майже рідним.

Він усміхнувся. Так, він знав, що робити.

Габріель повільно підійшов до тумби біля ліжка і висунув верхню шухляду. Його пальці ковзнули по дну, натрапивши на щось тверде і холодне. Це була маленька скляна ампула, залишена ще з минулого прийому лікарем. Снодійне, призначене для "стабілізації", для "кращого сну". Тоді він відмовився його приймати. Але тепер ця річ могла стати ключем до його плану.

"Вони не повинні відчути загрозу. Вони повинні довіряти тобі до самого кінця."

Його погляд ковзнув до металевого столика, на якому лежали шприци, стерильні бинти та різні флакони з ліками. Усе, що потрібно, було прямо перед ним.

Він дістав одну зі стерильних голок, обережно вставив її в ампулу і витягнув прозору рідину. Лише кілька крапель, зовсім небагато, щоб людина навіть не зрозуміла, що сталося. Достатньо, щоб вона повільно ослабла, втратила контроль.

Габріель знову подивився у дзеркало. Синява його очей здавалася ще яскравішою на тлі блідого обличчя. Його губи все ще були розтягнуті в легкій, майже доброзичливій усмішці.

Сьогодні вночі лікарня перестане бути їхньою фортецею.

Сьогодні вночі він поверне собі себе.

***

Габріель сидів у сутінках своєї палати, занурений у густу тишу, що висіла в повітрі, наче липка павутина. Вікно було прочинене, і свіже повітря просочувалося крізь вузьку щілину, несучи з собою слабкий аромат дощу, що нещодавно пройшов коридорами лікарняного саду. Освітлення у кімнаті було мінімальним — лише бліде мерехтіння нічного ліхтаря прорізало темряву, м’яко лягаючи на білі стіни, мов тінь привида.

Його пальці непомітно стискали невелику холодну трубку шприца, сховану у глибокій кишені випрасуваної лікарняної піжами. Рідина всередині — густо-молочного кольору, майже прозора — коливалася від легкого руху його тіла, коли він, не поспішаючи, перевіряв кожен свій вдих. Вичікував. Напруження було майже відчутним, воно бриніло у повітрі, мов невидимий дріт, натягнутий до межі розриву.

Він знав, що вечір принесе Лукаса. Знав, що юнак зайде до нього звичним, трохи розсіяним кроком, розгорне папку з результатами аналізів і почне говорити своїм рівним, позбавленим емоцій голосом. А після пропажі Лукаса неодмінно прийдуть інші — ті, кого він справді чекав. Головна лікарка. І, звісно ж, Гарольд. Його візит був неминучим, мов закон природи, і саме на нього Габріель розраховував.

Протягом дня до нього вже заходили санітари, байдужі та швидкі у своїх рухах, і медсестри, що пересувалися плавно, з відточеною механічною грацією. Коли один із них схилився, дістаючи з кишені гострі ножиці для обрізання стерильних бинтів, Габріель, здавалося, ледве ворухнувся, ані на мить не змінивши виразу обличчя. Лезо блиснуло у світлі лампи, і в ту ж мить воно вже ковзнуло в його рукав, сховане, неначе уламок розбитої реальності, що він вміло зберігав у своїх долонях.

Тепер все було готово.

Двері відчинилися майже нечутно, і Лукаса Брауна, як і очікувалося, занесло в кімнату, ніби подихом невидимого вітру. Його присутність розчинила тишу, мов крапля чорнила у склянці води — він був звичайним, передбачуваним, абсолютно невинним у своєму незнанні. Високий, зі спокійним обличчям, позбавленим будь-якої тіні підозри, він наблизився до Габріеля і безтурботно опустився на край ліжка, розгорнувши папери.

— Твої результати... Вони показують хороший прогрес, — сказав він, перегортаючи аркуші. Його голос був рівним, звичним, наповненим буденною рутинною впевненістю. — Загальні показники стабілізуються, і лікарі вважають, що ти починаєш адаптуватися. Це важливо.

Габріель лише слухав. Покірно. Спокійно. Зосереджено. Він був ідеальним слухачем, поки в його рукаві тихо лежала холодна сталь.

Лукас вже збирався піти, та раптом його зупинив тихий, майже задумливий голос Габріеля.

— А як там погода? — запитав він.

Лукас здивовано зупинився, на мить витріщившись на пацієнта, а потім неохоче нахилився, зазираючи у вікно, що темніло за ліжком. Його силует здався Габріелю майже ідеальною мішенню, і не гаючи ані секунди, він блискавично встромив шприц з прозорою рідиною прямо в шию Лукаса.

Спочатку лікар не зрозумів, що сталося. Він різко сіпнувся, але щойно побачив шприц, що стримів із його шкіри, то судомно розкрив рота, намагаючись закричати. Проте важка рука Габріеля миттєво накрила його губи, приглушуючи будь-який звук. Лука почав несамовито борсатися, його пальці зчепилися у міцні судомні кулаки, але Габріель, мов скеля, стримував його спроби вирватися, утримуючи міцно, поки дія препарату поступово не взяла гору.

Він чекав. Чекав довше, ніж очікував.

Ліки діяли повільніше, ніж він розраховував. Кожна секунда здавалася вічністю, кожен удар серця Лукаса — гучним відлунням у цій наповненій напругою кімнаті. Але ось нарешті тіло лікаря ослабло, його пальці розтиснулися, а очі закотилися під повіки. Він важко засопів, а потім завмер.

Габріель видихнув з полегшенням. Обережно, немов художник, що завершує свій витвір, він посадив Лукаса назад у крісло біля ліжка. Його розслаблене, неприродно хаотичне тіло виглядало так, ніби смерть вже витягла з нього душу. Саме цього ефекту Габріель і домагався. Паніка — ось що мало розігратися в головах тих, хто побачить цю сцену.

Тепер його план почав діяти.

Габріель сидів у густих сутінках, його тіло залишалося нерухомим, але свідомість була настороженою, мов натягнута тятива. Сонце неквапливо повзло до горизонту, залишаючи за собою криваво-багряний шлейф, що розтікався по хмарах, мов розлите червоне вино. Палата занурювалася в півтемряву, у ній зростала тиша, та Габріель не втратив пильності — він знав, що його відсутність не залишиться непоміченою, і незабаром хтось почне бити на сполох.