Чарлз Строс - Небо сингулярності, Чарлз Строс

— Ні. — Одне вухо Кроля смикнулося.

— Добре.

Буря заплющив очі, і роздвоєний зір повернувся. Але виступав усе ще його імплант: «Як ви сюди потрапили? Чого намагаєтеся досягнути?» і «Я думав, вам потрібна допомога», — на ділі прозвучали як:

— Зізнайтеся в своїй контрреволюційній діяльності перед трибуналом! Які перед вами стояли завдання? Навіщо постійно втручаєтеся в боротьбу з реакційною посередністю і буржуазним інкременталізмом? Гадаю, ви винні в зловмисному хуліганстві!

— Трясця! — пробурмотів уголос Буря. — Має ж бути якийсь фільтр, щоб усе це обходити… — Ет…

«Перепрошую за це. В мене інстальовано ідеологічно упере­джений інтерфейс. Як ви туди потрапили? Чого намагаєтеся досягнути? Я гадав, вам потрібна допомога».

На поверхню каменя поступово спливли бульбашки відповіді; підключилася візуальна перцепція, і протягом кількох хвилин Буря тремтів у хлопчачих кошмарах утечі від Периферії.

— Ага. Навіть так. То в очікуванні ремонтних робіт Фестиваль вас муміфікував. І тепер ви готові вирушити… куди? Що це?

Ще один образ. Зорі, нескінченні відстані, безсонним сном за багато світлових років сплять крихітні щільні й дуже гарячі тіла. Вибухають листяною бурею в пустелі у новому світі, квітнучи, вмираючи й засинаючи знов до наступного разу.

— Я вас правильно розумію? Колись ви були губернатором. Потім — восьмирічним хлопчиком, який мав балакучих друзів-тварин і яким немовби опанувало прокляття-ґейс «прожити цікаве життя» з купою пригод. А зараз ви вже хочете бути космічним кораблем? А я, найближчий до вас делегат Центрревкому, маю надати вам допомогу?

«Не геть». Ще одне видіння, цього разу довге й складне, обтяжене цілою низкою політичних концепцій, які дошкульний імплант спробував перетворити на графіки врожайності, які демонстрували поступ п’ятирічного плану сільгоспвиробництва.

— Хочете, щоб я це зробив? — скривився Буря. — Я що, по-вашому, вільний агент? По-перше, управління Куратора просто застрелить мене, щойно побачить, а не стане слухати мої пропозиції, які, тим паче, звучатимуть для них як державна зрада. По-друге, більше ви не губернатор, а навіть якби й були, то вас би вмить звільнили, якби ви щось таке публіч­но заявили. Якщо ви не помітили вчорашнього феєрверку, то можу вас поінформувати: то була перестрілка Імператорського флоту (принаймні того, що лишилось від нього) з Фестивалем. По-третє, варто мені хоч словом про це обмовитися, ревком застрелить мене теж. Ніколи не можна недооцінювати вродженого (на противагу ідеологічному) консерватизму революційної ідеї, варто їй буде розкрутити свій маховик. Ні, це дуже непрактично. Навіть не розумію, навіщо вам марнувати час на таку ідіотську пропозицію… Навіть не…

Він затнувся. Під горою щось шуміло і пробиралося по зоні безпосереднього враження рентгенівським лазером.

— Хто це? — запитав він, але пан Кріль уже зник, панічно змахнувши білим хутром хвостика попід його носом.

Повільно повалилося схоже на телеграфний стовп дерево, і за-за нього вигулькнула химерна гора на курячих ногах. У проймі дверей сиділа Сестра 7-ма і кричала, не зводячи з нього пекучого погляду:

— Буря Рубенштейн! Виходь! Є резолюція! Є вантаж! Є гості!

Зустріч уже була близько, і Рейчел розглядала околиці пагорба: її роботи на комашиних крилах здійнялися в повітря і пильнували, чи ніде немає ніяких загроз.

Дерева зусібіч стояли мертві, обпалені жахливою невідомою силою. Мартін схвильовано дивився на них, поки жінка шукала щось в об’ємній дорожній скрині.

— Що там? — поцікавився він.

— Зернятко «рогу достатку», — пояснила Рейчел і кинула йому предмет завбільшки з кулак. Той його впіймав і уважно покрутив у руках.

— Усе машинобудування в одному місці, — зачудовано промовив він. — В мініатюрі.

Кілька мільйонів мільярдів молекулярних асемблерів, сонячні панелі завтовшки з плівку, які здатні були забезпечити їх кіловатом електроенергії, термодинамічні мембранні фільтри для видобутку сировини із довкілля та обчислювальний центр, могутніший від всепланетарного інтернету досингулярної доби.

Мартін поклав насінину в кишеню і поглянув на Рейчел:

— Гадаю, в тебе була на це причина…

— Еге ж. Оригінал скоро доведеться віддати. Малий не повинен це побачити, бо якщо здогадається, що це таке, сказиться.

Вона видивлялася вперед. На маківці пагорба була розташована якась брила, об котру спирався чоловік. Хатина Критика подалася вперед із шумом і тріском.

— Якщо це той, на кого я сподіваюся…

Вони пнулися вгору по схилу. Всі дерева навколо були мертві. Мартін перечепився через заокруглений камінь і, лаючись, копнув його кілька разів, та, придивившись, припинив це робити, бо камінь виявився людським черепом, інкрустованим металевими волокнами.

— Тут сталося щось дуже погане.

— От дивно, правда? Краще допоможи мені зі скринею.

Скринею для подорожей, що тепер функціонувала на власних акумуляторних батареях, виявилося складно керувати на трав’янистому схилі: пів дороги довелося її тягнути через різні перешкоди.

— Маєш які-небудь занички?

Мартін стенув плечима:

— Хіба я схожий на солдафона?

Вона примружилася, дивлячись на нього:

— Любий, в тебе повно таємних талантів. Гаразд, якщо справи підуть через пень колода, я щось придумаю.

— Ну, і з ким ти маєш зустрітися?

— Буря Рубенштейн. Радикальний репортер-підпільник. Справжній пасіонарій. Під час останнього великого страйку робітників керував цілим совєтом. За ці потуги його відправили у внутрішнє заслання. На щастя, не потрапив під розстріл.

— І ти хочеш передати… — Мартін затнувся. — Тобто планувала. Саме так ви збиралися почати тут революцію, аж раптом прийшов Фестиваль, і все це втратило актуальність.

Спрінґфілд озирнувся через плече, але Василія ніде не було видно.

— Трохи не так. Згідно з планом я мала передати йому інструмент, що — мали би вони таке бажання — дозволив би влаштувати революцію.

Рейчел змахнула