Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Глава двадцять четверта. 20-е жовтня, четвер, день 46-й

Наступні кілька днів нічим не виділялися. Аня потихеньку ознайомлювалась з новою роботою, Макс ходив за нею як наставник. Особливо чогось вчити її не було потреби, складність більше була в освоєнні обсягу інформації. Як старанна учениця, вона ретельно все записувала, переробляла наявні схеми так, як їй було зручніше запам’ятовувати. Потихеньку входила в колію. У кабінеті жінка відгородила закуток, де зберігала робочий комбінезон, взуття та деякі абсолютно необхідні їй жіночі штучки. Вона вигребла весь мотлох, який вважала непотрібним і скрізь навела свій порядок. А на сентенції Макса, що мовляв Король ще живий, тільки показувала йому язика. Обідали вони, зазвичай, разом, Макс, користуючись тим, що є новий фахівець, байдикував ні про що робоче не думаючи... Під час обіду Ані хтось подзвонив, і жінка, ледве доївши, втекла. “Дивно... два дні на роботі, а вже таємниці Мадридського двору”, – подумав хлопець. Повернулася вона вже тоді, коли він був у серверній. Очі круглі, погляд блукаючий.

– Ти чого? Трапилося що?

– Мене Таня на весілля запросила.

– Ну так це ж чудово... – він нічого не розумів

– Чоловіки... – вона виразно фиркнула. – Ти не розумієш... мені зовсім нічого одягнути. Як я піду? Я вже сто років не була на таких заходах.

– Так... доведеться напружитися і все встигнути. Ходімо до шефа.

– Навіщо? – злякано пискнула та.

– Як навіщо? Відпрошуватися на завтра. Ти хоч колір нареченої з’ясувала?

– Мені це не важливо, я ж не дружка... і весілля не колірне.

 

Одразу, щойно вибралися з машини, Макс загнав її додому за дітьми і вже всією бандою потягнув по бутіках. З Федором розібралися швидко – чорні штани, туфлі – згодяться потім в школу, кремова сорочка і тонкий вовняний пуловер. Одяг цілком підходив для подальшого носіння. З меншою було трохи важче – але все ж таки знайшлося ошатне платтячко на прокат. Таке все повітряне, зелене з білим. І черевички. Вийшла така собі маленька принцеса з казки. Федір був цілком задоволений тим, що був позбавлений подальших мук – його відправили додому разом з Олею і покупками, з наказом не давати їй нічого тягати без мами... Із самою Анною все було набагато складніше. То їй було "не таке", то надто довге, то надто відкрите... Нарешті Макс в’їхав, що дівчина просто розривається між бажанням бути гарною і необхідністю економити. Він схопив її за руку і потягнув за собою. Десь тут... десь тут він бачив... Затягнувши її у відділ, де він бачив те, що, на його думку, їй пасуватиме, звернувся до менеджера – витонченої дівчини у фірмовому одязі з мітками бутика.

– Міледі... допоможіть нам, будь ласка... Я думаю, он те, маленьке чорне плаття, чудово пасуватиме моїй дамі... Будьте люб’язні – організуйте все, що треба для примірки так би мовити, у повному комплекті, ви розумієте мене? – Макс додав в емоціях дружелюбності. Дівчина трохи забарившись кивнула, в очах промайнуло розуміння, – ну ось і чудово, а я поки посиджу ось тут... – Він із виглядом Річарда Гіра, що роздивлявся фінансові новини, всівся у крісло і став дивитися, як із Попелюшки роблять Красуню. Сам процес йому, звісно, не показали, хоча тут він не відмовився б пороздивлятися, про що не забув повідомити Ані. На що та тільки показала йому язика і пішла за ширму. Затримавши на секунду менеджерку з перевдягання, він шепнув їй, – Будь ласка, деякі особливо потрібні жінкам речі, підберіть у потрійному варіанті, щоб був запас. Моя дама повністю змінює свій гардероб. – Менеджер із гордим ім’ям “Лілія” на бейджику тільки кивнула. – І цінники їй не оголошуйте.

Наступну годину було витрачено на перегляд того, що вони понабирали. Спочатку Аня вперлася і взяла іншу сукню. Але, після півгодини примірок, він вмовив її приміряти ту саму, яку він і хотів від самого початку. Як казала Коко Шанель: “У кожної жінки має бути своя маленька чорна сукня”. Це була саме вона. Та сама, яку надзвичайно важко знайти, але вже якщо її знайшли, то виглядала вона фантастично. Тканина матового чорного кольору, здавалася природною шкірою, обтягувала фігуру молодої жінки, заманливо окреслюючи невеличкі, але міцні груди та ледве сягаючи середини стегна... Рукав у три чверті відкривав руки, витончені замшеві черевички-човники на доволі високій шпильці додавали невисокій Ані ще трохи зросту, візуально роблячи їй ноги довшими.

– Анька... та ти красуня... і чого ти впиралася? – Аня ж стояла, кусаючи губи, – так, ти знову? – Макс насупився. – Я думав, ми вже це обговорили. Загалом так – якщо ти вважаєш, що щось мені винна, значить, перестаєш вередувати і робиш так, як я кажу. Або вважай, що ми більше не знайомі.

Аня з благанням глянула на нього, але Макс не збирався здаватися. У підсумку він переміг. Вона змирилася з неминучим і потихеньку почала просто отримувати жіноче задоволення від того, як змінюється її вигляд.

– Чогось не вистачає... – Макс задумався... Скажіть... у вас тут ювелірка є?

– Так, праворуч по поверху…

– Ви проведете нас? Чи вам залишити якусь заставу за сукню?

Дівчина секунду подумала.

– Ідіть так, – наважилася вона…

– Дякую за довіру, – вклонився Макс. Ювелірний вони знайшли одразу. Він доволі швидко вибрав два тонких браслети на руку і набір – витончену каблучку з тонких переплетених смужок із трьома зеленими камінчиками: у центрі більший і два на віддалі від нього, сережки у вигляді ажурних підвісок у формі пера павича, також із зеленими камінчиками, якраз під колір Аніних очей. Усе з чорненого срібла. Змусивши її все це приміряти, Макс задоволено хмикнув. Трохи подумав, пороздивлявся ще вітрину і попросив дати приміряти ланцюжок, що складався з двох тонших ланцюжків, нерівномірно перекручених один з одним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍