Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

Уривок з таємного щоденника Катріни Гоукінс

Я сиділа в «Грифоні» в кабінці позаду, де мене ніхто не бачив, пила й читала, коли літня леді в білій шубі всілася навпроти мене, ніби я на неї чекала. У неї було одне око блакитне, друге каре, а в руці вона тримала кришталево-прозоре мартіні з двома (однаковими) оливками. Cклянка досі була вкрита інієм, певно, жінка щойно взяла її на барі.

— Вас складно відстежити, міс Гоукінс, — сказала вона з удавано приємною усмішкою, яка здавалася майже справжньою.

— Та ні, — заперечила я, — це місто не таке велике. Тут якихось два бари, куди я ходжу. І мій розклад занять у вас, мабуть, теж є, хіба ні? Шпигунські пристрої зайві.

Посмішка сповзла з її обличчя. Безсумнівно, це одна з них, але цього разу я заслужила на важку артилерію, і ця жінка була доказом. Цього разу йшлося не про погано замаскованого шпигуна з протилежного боку зали.

Незнайомка нічого не відповіла, тож я поцікавилася:

— Це з кого? — кивнула я на її велетенську білу шубу.

Вона анітрохи не переймалася тим, що надто впадає в око, і мені це подобалося.

— Це штучне хутро, — озвалася жінка, а мене це засмутило. — Як вам книжка? — Вона постукала пальцем по моєму примірнику «Офігенного письменника»[66].

— Це програмна річ, — сказала я і не збрехала.

Її балакучість збила мене з пантелику, я навіть уявити не могла, що колись розмовлятиму з кимось із цих людей.

— Сумуєте за ним? — спитала вона, поглянувши на мій коктейль «Сайдкар». Я замовила його, бо не змогла вигадати нічого іншого, просто хотіла посидіти десь за межами своєї квартири. Забула сказати, щоб не додавали цукру, тож вінця склянки стали від нього липкі.

— А ви знаєте, де він? — своєю чергою поцікавилась я.

Жінка нічого не відповіла, але в її очах — у карому, бо мені здалося, що блакитне затуманене катарактою, — з’явився дивний вираз. Не знаю, на що він був схожий, та знаю, що мало б прозвучати: «Ага, ви ТАКИ знаєте, де він», але цього не сталося. Незнайомка глипнула на мене, відпила ковток мартіні та, поставивши келих на місце, сказала:

— Ви, мабуть, сумуєте через свій розрив.

Я нікому не казала, що ми з Лексі порвали. Л. страшенно сердилася на мене, коли я стала докопуватися до суті того, що сталося із З., і говорила, що він, напевно, просто здимів, а я ж гніваюся, що він не попередив. Я звинуватила її в тому, що вона ставиться до цієї історії з бджолою, ключем і мечем як до одного зі своїх театральних сміттєвих полювань, а тоді вона назвала мене «змарнованим часом», що прозвучало занадто грубо, тож я не впевнена, що сумую. Я нормально до цього ставлюся. Не думаю навіть, що мені хочеться нині бути в стосунках з кимось. Усе змінюється.

А тепер усе змінюється надзвичайно швидко, позаяк ще минулого тижня все було інакше. Утім, снігопади не вщухають. Принаймні це не змінилося.

— Не дуже сумую, — відповіла я.

— Але у вас більше немає варіантів, — озвалася леді. — Не дуже багатий вибір.

Мене це роздратувало, адже ця жінка мала рацію, але казати їй цього я не маю наміру. У мене був записник і мої проєкти, і я сиділа там наодинці з коктейлем, бо не хотіла пити з кимось іншим. У мене немає інших людей. Вона сказала це, буцімто натякаючи, наче їй відомо, що моя родина не аж так добре до мене ставиться.

Я нічого не відповіла.

— Ви сама собі господиня. Невже вам не хочеться мати десь своє місце?

— Моє місце тут, — відрубала я.

Не розуміла, до чого вона веде.

— І як довго це триватиме? — запитала незнайомка. — Ви пристали на дворічну навчальну програму, адже не знали, що вас ще може зацікавити, але потім вам доведеться покинути це місце. Невже вам не хочеться бути частиною чогось більшого?

— Я не релігійна людина, — заперечила я.

— Ідеться не про релігійну організацію, — пояснила вона.

— А про що?

— Боюсь, я не можу вам повідомити, про що саме. Доти, доки ви не погодитеся приєднатися до нас.

— Це якийсь культ чи щось таке?

— Чи щось таке.

— Мені потрібно більше інформації, — відповіла я їй і сьорбнула свій «Сайдкар», бо це було бодай якесь заняття, однак від нього пальці стали липкими. Цукор на вінцях келиха — якась дурня. — А може, це одна із ситуацій, що може означати «ви вже й так забагато знаєте»?

— Так і є, але я цим не надто переймаюся. Якщо ви розповісте комусь те, що вам відомо, чи принаймні гадаєте, що відомо, вам однаково ніхто не повірить.

— Тому що це звучить занадто неправдоподібно?

— Тому що ви жінка, — пояснила вона. — Через це вас простіше вважати божевільною. Істеричкою. Якби ви були чоловіком, можливо, це мало б якесь значення.

Я нічого не відповіла їй на це. Чекала додаткової інформації. Леді навпроти довго та пильно вдивлялася в мене. Достоту не від природи було блакитним її око.

— Ви подобаєтеся мені, міс Гоукінс, — нарешті мовила вона. — Ви наполеглива, і я захоплююся такою завзятістю, з якою люди беруться до діла, але тоді, коли її застосовують у