Кейт Фокс - Спостерігаючи за англійцями

безсердечний експеримент над тваринами, яким провели процедуру вівісекції: спостерігати за англійцями на похоронах — це майже те саме, що спостерігати за черепахами, яких повиколупували з панцирів. Без рефлекторного гумору ми стаємо дуже вразливими — ніби нам видалили життєво важливий орган. По-суті, гумор таким і є. Гумор настільки важливий, формотворчий елемент англійського характеру, що його заборону (чи суворе обмеження) можна вважати психологічним еквівалентом до ампутації пальців на ногах. Без гумору ми просто неспроможні функціонувати в соціальному вимірі. Кажучи про правила англійського гумору мені йдеться про четверте значення слова «правила», подане у словнику «Oxford English Dictionary», а саме: про «звичний чи нормальний стан речей». От як стан, коли у вас є пальці на ногах. Чи ви дихаєте. На похоронах ми як ті безталанні бідолахи — безпорадні і скалічені. Ніякої іронії! Ніякого висміювання! Ніяких глумів! Ніяких піддражнювань! Ніякого жартівливого знецінення! Ніякої гри словами і двозначностей! І як, до бісової мами, нам спілкуватися?

Табу на надмірну серйозність та Квота на сльози

Та нам не лише згладжувати напругу зась, а й здобрювати атмосферу та просто лікувати «соціальну не-дужість» улюбленими жартами про все на світі; на похоронах ми ще маємо бути поважними. Мало того, що критично обмежили гумор, так ще й заповіли поводитися урочисто-серйозно, що за звичних обставин строго заборонено. Ми маємо говорити проникливі, серйозні, щиросерді слова вбитим горем родичам, або проникливо, серйозно і щиросердо відповідати на спроби втішити нас, якщо це ми зазнали важкої втрати. Та не занадто щиросердо! На час похорону діє обмежене, строго визначене послаблення звичайної заборони на полум’яність та сентиментальність. Навіть гірко опечаленим родичам та друзям не можна дати собі волю та від душі поплакати та потужити. Просто плакати можна; можна тихенько, не надривно посхлипувати і позітхати, а от натужні голосіння, цілком прийнятні, навіть очікувані в інших культурах, вважаються недоречними та негідними.

Та навіть соціально затверджені, тихенькі схлипування та сльози, які тривають надто довго, змушують нас нервувати та хвилюватись. Англія, мабуть, єдина країна, де похорон без сліз є абсолютно нормальним та прийнятним явищем. Більшість зрілих чоловіків взагалі не плачуть привселюдно на похоронах. Якщо на очі набігають сльози, вони тут же рвучко і навіть злісно змахують їх геть та намагаються «опанувати» почуття. Подруги та родички можуть зронити сльозу-другу, але якщо видушити сльозу не вдасться, то це не вважатимуть ознакою тотальної нечулості та безсердечності, — аби тільки на обличчі був вираз смутку, крізь який час від часу пробивається ледь помітний «відважний усміх».

Власне, багатьох така стриманість захоплює. Деякі члени королівської родини, може, й зазнали критики за «нечулу» реакцію на смерть Діани, принцеси Уельської, та нікого не здивувало, що юні сини принцеси зронили скупу сльозу на похороні, тримали себе в руках, йдучи за її домовиною і, зрештою, впродовж всього похорону. Їх хвалили за мужність та стриманість; громадськість належно оцінила, як вони усміхалися і стиха мурмотіли слова вдячності, коли йшли «процесією» і приймали співчуття від людей. Це розчулило людей значно більше, ніж неконтрольовані надривні ридання. Англійці не вимірюють смуток слізьми. Потоки сліз для нас — це потурання слабкостям, навіть вияв егоїзму та несправедливості. Вбитих горем родичів, які не плачуть або ж плачуть дуже стримано і недовго, ми вважаємо мужніми людьми, які виявляють повагу та турботу про інших, а не виставляються напоказ і прагнуть утішань. Якщо точніше, хоч я і ризикую знову перемкнутись в режим рахування горошку, та я вирахувала, що оптимальна кількість сліз на звичайному англійському похороні така:

Дорослі чоловіки (близькі родичі або дуже близькі друзі покійного / покійної): «сльози навертаються» один-два рази, витирають їх швидко і рвучко. Усмішки мужні.

Дорослі чоловіки (чужі): жодних сліз. Вираз обличчя, однак, має бути сумним / співчутливим. Усмішки сумні / схвильовані.

Дорослі жінки (близькі родичі та дуже близькі друзі): під час служби — один-два схлипи, шморгання носом — за бажанням; час від часу на очі накочуються сльози, які вони вибачливо витирають хустинкою, паралельно приймаючи співчуття. Усмішки мужні.

Дорослі жінки (чужі): жодних сліз, або один раз під час служби. Вираз обличчя — сумний / співчутливий. Усмішки сумні / схвильовані.

Хлопчики (близькі родичі / друзі): дуже маленькі діти (до десяти років, скажімо) можуть плакати без обмежень; старші хлопці — один схлип під час служби. Усмішки мужні.

Хлопчики (чужі): див. дорослі чоловіки (чужі).

Дівчатка (близькі родичі / друзі): для маленьких діток обмежень нема; старшим дівчаткам можна згрубша перевищити квоту сліз для дорослих жінок вдвічі. Усмішки мужні.

Дівчатка (чужі): можна і не плакати, але трохи сліз і схлипувань під час служби допустимі.

Заборона на гумор, послаблення табу на серйозність та квота на сльози, окрім щирого смутку, робить англійські похорони вкрай неприємними. Нам слід вимкнути гумор, виражати емоції, яких ми насправді не відчуваємо, і, навпаки, стримувати ті, які відчуваємо. А поза тим, смерть англійці сприймають як щось дуже незручне і неналежне, щось таке, про що краще не думати і не говорити. Наша інстинктивна реакція на смерть — заперечення, ми намагаємося ігнорувати її і прикидатися, що такого не буває. А на похороні це доволі непросто.

Не дивно, що ми втрачаємо дар мови, штивніємо і ніяковіємо. Під рукою ж в нас немає заготованих рятівних фраз та жестів (особливо у середовищі вищих класів, які вважають усілякі наперед заготовані втішання прерогативою «низів»), тож ми не знаємо, що казати і куди подіти руки, все закінчується бурмотінням «прикро», «сумно» і «не знаю, що сказати», а також неоковирними обіймами та дубовими поплескуваннями по плечах. Незважаючи на те, що більшість похоронів можна назвати «християнськими», насправді про релігію там зовсім не йдеться, тож всі апеляції до Бога та загробного життя є абсолютно неприйнятними, хіба б ви точно знали, що маєте справу з віруючими людьми. Якщо небіжчику / небіжчиці було за вісімдесят (чи хоча б сімдесят п’ять), то ми ще можемо вичавити із себе, що він чи вона «прожив / прожила довге життя» — і на поминках прийнятний навіть делікатний гумор. За інших обставин нам не залишається нічого, крім мовчазних похнюплених рукостискань та промовистих важких зітхань.

Священикам та тим, хто виголошує поминальну промову, пощастило — в них є кліше. Фрази, якими священик характеризує померлих, є таким собі кодом. Про мертвих не можна говорити погано, але всі знають, що фраза «душа компанії» — це евфемізм до слова «пияк»; «не терпіла глупоти» — це спосіб ввічливо сказати, що покійниця була злою, буркотливою старою поганкою; «щедро обдаровувала любов’ю» — означає, що пані була розпусною лярвою; «закоренілий холостяк» — означає, що пан напевне був гомосексуалом.

Правило привселюдних плачів

До речі, про шаблонні фрази: усі газети, журнали, радіо та телеканали назвали нашу реакцію на смерть та похорон Діани, Принцеси Уельської, «безпрецедентним публічним виявом скорботи». Кожен, абсолютно кожен, журналіст вжив цю фразу — аж дрижаки брали від того, як вони в унісон говорили