Робер Мерль - Чоловіки під охороною

обидві нічого мені не сказали! Як після цього не завити? І я, гадаю, таки завив би, якби тієї миті не прийшла місіс Тван із рахунком. Я одразу ж потуплюю очі й не підводжу їх доти, доки Аніта розплачується й низенька людожерка в сукні з розрізом покидає нас. Я завважую, що Аніта, перше ніж платити гроші, не соромлячись, зробила свої підрахунки. Отже, можна бути радницею президента й не давати себе ошукати.

— Що ж, домовились, — жваво каже Аніта. — Я тебе забираю!

— Куди?

— До себе.

— Як, зараз?

— А чому б не зараз? Сьогодні саме слушна нагода — у мене якраз такий період, коли я легко можу завагітніти. Ральфе, я викрадаю тебе! Ось тільки подзвоню кільком людям, і ми вирушаємо!

Не чекаючи моєї відповіді, Аніта підводиться, рушає в куток кімнати й знімає трубку. Мені з думок не йдуть її слова «слушна нагода». Отже, день нашої зустрічі вона вибрала заздалегідь.

Аніта розмовляє по телефону. Голос у неї виразний, мова ясна, тон значущий. Ділова жінка, яка справу й зі мною залагодила спритно. Поки з’їла кілька пиріжечків з креветками, впіймала мене в свою сумочку із значком з літерами «MAR»!

Аніта все дзвонить і дзвонить. Щоб вона не подумала, ніби я її підслуховую, я гортаю сторінки рекламного журналу, який вона залишила на стільці.

Ознака нових часів — самі тільки чоловіки. Гарні, кремезні, волохаті. Реклама розкішної ванної кімнати з набором позолочених кранів: край голубої ванни сидить голий чи майже голий самовпевнений чорнявчик, накинувши вузенький рушничок на своє грішне тіло, але так, що під рушничком чітко прозирають його форма й розмір. Його довірлива поза й привітні очі справляють на вас таке враження, ніби коли ви купите ванну, то цей кремезний «родитель» віддасть вам перевагу. Трохи далі білявчик, теж голий, але в пристойнішій позі; він повернув до вас м’язисту сідницю та волохату пахву й показує, що завдяки дезодоранту, яким користується, його піт не викликає ні в кого огиди. А ось — б’юсь об заклад, що я вгадав, — на цілісіньку сторінку подиву гідний комплект ширінок на німецький манір, сфотографованих великим планом разом із їхнім вмістом. Посередині, як довідка, подається історична ширінка на німецький манір, така, яку можна побачити на картинах XVI століття — звісно, не тільки в Німеччині, як свідчить під нею текст, а й у Фландрії та у Франції часів Карла IX: це мудре уточнення виправдує повернення до цієї «чарівної моди» (!), пристосованої до сучасності. Отже, тепер користуються не ґудзиками, які важко розстібати, а замочком «блискавка», схованим під вишивкою, що так пасує чоловікам. Два стилі: ширінка з тієї самої тканини і такого самого кольору, що й штани, і ширінка з іншої тканини, яка «підкреслює рельєф» (!). Чоловіки з витонченим смаком, мабуть, нададуть перевагу ширінці з іншої тканини «приємного тону» (!), яка лише трохи відрізняється тоном від штанів. Ніщо не забуто, навіть низ ширінки віддутий — те, що там криється, окреслено легеньким пунктиром, отож цей «вельми помітний виступ» додасть упевненості сором’язливим. Ну звичайно, побачивши цю рекламу, я вже не маю ні найменшого сумніву: сьогодні панівна стать — жінки.

Аніта закінчує телефонні розмови, і тоді я теж вирішую зателефонувати, щоб перенести одне побачення. Аніта нетерпеливиться чи надто квапиться й каже мені, що йде до автомобіля — шофер поставив його за метрів сто праворуч від ресторану — і щоб я прийшов до неї, як тільки скінчу розмову.

Краще б я зачекав був на неї перед рестораном. Я не міг передбачити, що дорогою пройду повз добрих два десятки будівельниць, які повсідалися на тротуарі перекусити. Коли я їх помічаю, вже пізно. Я тільки потуплюю очі, вдаючи, ніби мені байдуже до них. Та я навіть не міг собі уявити, що буде далі. Досі на моїх прогулянках траплялося лише, що котрась із жінок то тернеться об мене, то гукне, то свисне або зробить вульгарну пропозицію. А тут на них, певно, вплинуло гаряче сонце, обідній перепочинок чи те, що о цій порі на вулиці мало перехожих. Побачивши мене, робітниці ще здалеку вибалушують у мій бік очі, а коли я підходжу ближче, починають гукати. Зчиняється страшенний галас. У їхніх масних жартах є щось зневажливе й садистське, словесне зґвалтування, жорстокість якого мене приголомшує. Я вдаю з себе глухого й проходжу повз них, не пришвидшуючи ходи, бо не хочу, щоб вони подумали, ніби я утікаю. Та все марно. Переді мною виростає висока дівчина з веснянкуватим обличчям. Її колючі голубі очі майже викотилися з очниць. Вся спливаючи потом, вона перепиняє мені дорогу й, заохочувана сміхом та жартами подруг, кричить:

— Дівчата, зараз я приголублю цього любчика!

Вона щосили обхоплює мене руками, стискаючи так, що мені аж дух перехоплює, й цілує в губи. Губи в неї теплі й неприємно тхнуть. Я відбиваюся, кричу, пручаюсь, але на мене вже накидаються інші. Дівчата з криками обступають мене з усіх боків.

— Голубчику! — чую я крізь регіт голос білявки, що знов обіймає мене лівою рукою за шию. — Зараз побачимо, як ти допоможеш нам виконати патріотичний обов’язок!

Цієї миті біля тротуару, скреготнувши гальмами, зупиняється чорний «Плімут». Лунає короткий пронизливий сигнал. З автомобіля вискакує жінка в міліційній формі й щосили горлає на дівчат. Мене відпускають.

Я кидаюсь у автомобіль. Позаду лунають кпини, декотрі з них мають соціальне забарвлення й адресовані Аніті. «Плімут», по даху якого молотять кулаками ті фурії, рушає. За його кермом сидить жінка в міліційній формі. Я відкидаюся на сидіння — захеканий, розпатланий, серце як не вирветься з грудей. Я тремчу від гніву і — що правда, то правда — від страху. Звичайно, двох-трьох дівчат я ще міг би покласти на лопатки, але мені бридко піднімати руку на жінок (тепер цей постулат гадаю вже старомодний), до того ж їх було надто багато.

— Ну що ти, Ральфе, — каже Аніта, — отямся й застебни штани. Вони хотіли тільки побешкетувати. То не такі дівчата викрадають чоловіків. У них немає ні грошей, ні вільного часу, ні