Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

мене з'явилися сльози на очах, і я не соромився їх, — писав пізніше Амундсен у своєму щоденнику. — «Вітрило на горизонті!» Це були магічні слова. Це означало, що Північно-Західиий прохід здобуто! І одразу ж батьківщина й усі близькі, найдорожчі мені люди постали переді мною і простягли до мене руки… Перед нами вітрило! Я хутко накинув на себе куртку і, поспішаючи на палубу, зупинився перед фотографією Нансена. Міг би заприсягнутися, що по його обличчю промайнула тінь усмішки, ніби він казав мені: «Я знав, що ти переможеш!»

Капітан китобійного судна із Сан-Франціско Маккена з неприхованою цікавістю приглядався до невеличкої шлюпки, що відчалила від промислової шхуни з округлими бортами і підпливла до його корабля. По трапу піднімався якийсь невисокий бородатий чоловік. Його рухи були такі пружні, немовби він весь був збудований із самих м'язів. Хто б це міг бути? На носі шхуни — напис «Йоа». Невже це той норвежець, що понад два роки тому вирушив крізь лабіринт острівців Канадського архіпелагу, щоб прокласти шлях з Атлантичного океану в Тихий? Давно від нього не було ніяких вістей, і всі вже вважали, що його експедиція загинула серед льодів, як і багато інших. Погляд капітана зустрівся із сміливим зором ясних очей.

— Невже Руал Амундсен? — запитав він, не вірячи своїм очам.

— Власною персоною. Ваше судно — перше, яке я побачив за останні два роки.

— Це для мене велика честь, капітане. — Маккена сердечно й міцно потиснув Амундсену руку. — Я не вірив, що хто-небудь коли-небудь підкорить цей пекельний прохід. Та й ніхто не вірив! Адже вже стільки було спроб!.. На честь такої події треба було б цю затоку, до якої ми підійшли з Тихого океану, а ви — з Атлантики, — назвати затокою Амундсена!

— Я й сам не вірю, ще б трохи і…

— Найважче у вас вже позаду, але й далі траса надзвичайно важка. Ніколи ще на морі Бофорта не застрягало стільки суден, як цього літа. Я сам насилу виборсався і тепер оце тікаю звідти, щоб не вмерзнути в кригу. Боцмане, свистати негайно на палубу всю команду! Ми приймаємо на нашому судні великого Амундсена!

Китобої відсвяткувати зустріч з норвезькими мандрівниками.

На прощання Маккена подарував Амундсену детальну карту узбережжя Аляски, густо помережену цінними помітками, нанесеними його рукою, а також, за полярним звичаєм, мішок цибулі й картоплі, яких норвежці не їли вже два роки.

— Це вам знадобиться, бо не так ще скоро ви дістанетесь до Берінгової затоки.

Досвідчений капітан мав слушність. «Йоа» ледве пробивалася вздовж Канадського узбережжя між крижаними полями, що покривали море до самого гирла річки Макензі. Про те, щоб іти далі, не могло бути й мови[24]. На третю зимівлю Амундсен вирішив зупинитися недалеко від Кінг-Пойнта, де вже об'якорилося кілька інших суден. Їхні шкіпери неприязно поглядали на норвезьку шхуну та її екіпаж.

— Мало у нас своїх ротів! — бурчали одні.

— Ох і виголодалася ж, мабуть, ця братва після двох зимівель! — глузували інші.

— Ніде було їм зупинитися, тільки біля нас! — бідкався кок промислового судпа.

— Вони, видно, точать зуби на наші припаси. Аякже, вхопите шилом патоки! — сичав товстун Могг, власник китобійця «Бонанца».

Усі вони були вкрай здивовані, коли взимку екіпаж «Йоа» не тільки жодного разу не звернувся до них по допомогу, але ще й поділився своїми припасами борошна та круп.

Згнітивши серце, лаштувалися норвежці до третьої, цього разу вимушеної зимівлі. Вони намагалися переконати один одного, що не марнуватимуть час і привезуть на батьківщину багатий науковий матеріал з цих районів Арктики, де ніхто ніколи не провадив довготривалих систематичних метеорологічних і магнітних спостережень. А проте всім було важко на душі. Полярники виконали своє завдання, здобули перемогу — і навіть нікому не могли похвалитися цим. Крім того, вони знудьгувалися за домівкою. В Норвегії уже, напевне, вважали, що весь екіпаж «Йоа» загинув…

Амундсен вирішив будь-якою ціною дістатися до найближчої телеграфної станції, щоб повідомити сім'ї членів екіпажу хоча б кількома словами, що вони живі й здорові, а Норвегію і світ — що Північно-Західннй прохід підкорено. Але здійснити це було не так-то легко. Найближча телеграфна станція була у Форт-Юконі, за шістсот кілометрів від місця зимівлі норвежців. Шлях туди пролягав через пасма диких гір і пустельну, занесену снігом тундру. Одначе не труднощі походу стримували Амундсена, він готовий був вирушити в будь-який день і час. На перешкоді не вперше і не востаннє в його житті знову став брак грошей. Цю пустельну місцевість неможливо було подолати без провідника, що знає дорогу, без саней і собачих упряжок. А свої сани і собак полярники залишили ескімосам у «Бухті Йоа». Але й тут Амундсенові допоміг випадок.

Рухом криги китобоєць «Бонанца» викинуло на берег, і його хазяїн капітан Могг, який нічим не міг зарадити лиху, вирішив покинути судно напризволяще, закупити собачі упряжки, найняти провідника-ескімоса і, проїхавши кількасот кілометрів до Форт-Юкона на санях, звідти дістатися до Сан-Франціско. Цей багач мав намір придбати нове судно і в наступному сезоні повернутися в ці негостинні води полювати на китів. Він ласкаво погодився взяти з собою Амундсена. Як приємно буде потім сказати своїм приятелям у Сан-Франціско: «Підкорювач Північно-Західного проходу був у мене погоничем собачої упряжки».

Ця подорож стала для Амундсена важким випробуванням терпеливості. Капітан, керівник експедиції, що звик до незалежності, змушений був тепер сліпо виконувати накази, до того ж накази недосвідченої людини — часто легковажні, необдумані.