Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

— Пемікан? Що ви мені тут вигадуєте, капітане Амундсен! Та цієї гидоти не візьме в рот жоден пристойний пес! І я мав би ото харчуватися ним у дорозі? З якої речі? — товсті щоки власника «Бонанци» затряслися від обурення. — Про це не може бути й мови. Візьмемо два мішки вареної квасолі. До Форт-Юкона вистачить, — заявив він тоном, що не припускає заперечень. — А втім, я ще візьму трохи кави, повидла і, крім того, цукор, чай…

— Але…

— Ніяких «але». Хто дає гроші — я чи ви, пане Амундсен?

Зпову гроші, ці прокляті гроші! Руалові потемніло в очах від обурення. Та що він міг вдіяти? Капітан Могг, що звик до цілковитої покори екіпажу на своєму китобійці, і не думав слухати його порад.

Закушканий по самий ніс у хутра, він зручно сидів, розвалившись у санях, і не дуже відчував труднощі подорожі. Чи треба казати, що сухарі, повидло, каву й цукор він узяв тільки для себе? Амундсен і провідник-ескімос були весь час голодні: жмені мерзлої квасолі їм не вистачало для підтримки сил у важкому поході. Від постійного фізичного перенавантаження у них боліли м'язи. Амундсен, який біг на лижах поперед упряжки, торуючи дорогу, не міг пройти за день більше сорока кілометрів. Заметіль, що не вщухала, та дужий холодний вітер гальмували рух. Собаки теж потерпали від голоду, бо впертий Могг звелів узяти для них тільки сушену рибу. Проте вони були в кращому становищі, ніж обидва погоничі: на постоях пожирали кожен ремінець, кожен шмат шкіри, необачно залишені біля них. «Я заздрив їм, не раз і мені самому хотілося наслідувати їх приклад», — писав пізніше Амундсен. Тільки «товстий капітан» не скаржився на голод, приберігаючи для себе найкращий харч. Та найгірше було те, що він без усякої причини стримував просування вперед.

— З такою швидкістю ми ніколи не дістанемося до Форт-Юкона, — раз у раз протестував виведений з рівноваги Амундсен.

— Ви забуваєтесь, капітане, що це не «Йоа». Тут я наказую, — щоразу лунала жорстка відповідь, і принижений Амундсен замовкав.

«Я сам на це погодився, отож мушу тепер мовчати», — стримував він себе, аж поки нарешті йому зовсім не урвався терпець.

— Стійте, я страшенно стомився, не маю вже сили! Зупинімося тут. Стійте, кажу! — крикнув Могг, вивалюючись із саней на сніг.

— Починається завірюха, треба знайти захисток, добутися до хати трапера[25]. Це вже близько, не більше десяти кілометрів! — квапив Амундсен.

— Ви чули, що я вам сказав? Ані з місця не рушу! — затявся Могг.

Він усе ще лежав на снігу.

— А ось побачимо! — Обличчя Амундсена було непроникне.

Сухий ляскіт батога несподівано розітнув повітря. Капітан Могг зіщулився, наче під ударом, і залупав очима, хотів крикнути, але йому відібрало мову, обличчя спотворив жах.

— Ви не посмієте мене вдарити! — здобувсь він зрештою на слово.

— Побачимо! — загрозливо повторив Амундсен і знову замахнувся.

Батіг раз у раз сухо ляскав по снігу, залишаючи на його поверхні темні смуги, які лягали щоразу ближче до скам'янілого від страху американця. Не витримавши напруження, Могг скочив на рівні ноги й слухняно сів у сани. Обличчя його було бліде, мов крейда. Нижня щелепа тремтіла.

Амундсен був правий. Останні кілометри до хатини трапера мандрівники подолали, геть вибившись із сил, закостенілі від холоду й засліплені віхолою, що розшалілася не на жарт. Тільки проковтнувши кілька шматків копченого лосося і випивши гарячого чаю, вони поступово почали приходити до тями.

— Дякую, капітане Амундсен. Це була жорстока, ало добра наука. Запам'ятаю її на все життя. — Могг спідлоба зиркнув на Руала. — Я тільки зараз оце зрозумів, що ви врятували мені життя. Та все ж скажіть… Якби я тоді не встав… Невже ви й справді наважилися б?..

— Я був певен, що ви встанете, — коротко сказав Амундсен.

У Форт-Юконі Амундсена чекало прикре розчарування. Кінцева телеграфна станція була ще за двісті кілометрів на південь — в Ігл-Сіті. На щастя, туди треба було добиратися й Моггові. Далі вони вирушили вже без провідника. Шлях був прямий: по скутій кригою річці Юкон. Мороз чимдалі дужчав. Над відкритою, нічим не захищеною, замерзлою річкою шаленів вітер. До мети подорожі Амундсен і Могг дісталися ледве живі. Начальник форту Ігл-Сіті негайно надіслав дві довгі телеграми: Нансену і братам Амундсена, погодившись зробити це в кредит.

— Вам, капітане, пощастило, — сказав він Руалові наступного ранку. — Сьогодні вночі цей скажений мороз вивів з ладу нашу лінію: на величезній відстані обірвався дріт. Я навіть не знаю, коли вдасться полагодити. Не можу ж я вислати людей на такий лютий мороз — п'ятдесят градусів, а барометр весь час іде вгору.

— Тепер я принаймні знаю, чого мчав сюди мов навіжений, — засміявся Амундсен, гірко подумавши, ціною яких неймовірних зусиль і принижень вдалося йому встановити зв'язок зі світом.

Радість повернення на «Йоа» після надзвичайно тяжкої подорожі в шістдесятиградусний мороз була затьмарена. Виявилося, що механік Віїк тяжко захворів. Його заросле, червоне від гарячки обличчя прояснилося, коли він уздрів керівника експедиції.

— Боявся, що вже не побачу вас, капітане, — прошептав він. — Тепер можу спокійно вмерти.

Його звалило з ніг запалення легенів, яке він дістав, кілька годин підряд провадячи спостереження за магнітним полем Землі. Уже хворий, з високою температурою, він нізащо не хотів припинити дорученої йому роботи.

— Капітан завжди казав мені, що найголовніше в цій справі — безперервність. Я не можу підвести його, — вперто стояв Віїк на своєму, не піддаючись на умовляння колег. І поплатився за свою благородну впертість життям.

«Ця пекельна подорож з