Володимир Миколайович Владко - Нащадки скіфів

Звідусіль лунав брязкіт зброї, стогнали поранені, голосно перегукувалися бійці. Воїни Варкана напосідали, вони тіснили ворогів, які нездатні були протиставити їм такої мужності й відваги. Крім того, у бійців лісового загону була ясна й чітка мета, вони знали, за що б’ються і чого прагнуть. Зовсім інакше почували себе віщуни й воїни Гартака, захоплені зненацька, оторопілі від несподіванки. І от вороги почали відступати, відступати, незважаючи на дикі вигуки розлюченого Дорбатая.

Але де ж Ліда? Де Іван Семенович?

Головний фронт бою розтягся від могили вбік. Віщуни й старшинські воїни, повільно відступаючи під непослабним натиском воїнів Варкана, відкривали з флангу саму могилу. Артем спинився. Чомусь йому здавалося, що віщуни відступають надто легко, немовби ззаду в них був надійний тил. Як же це так? Адже юнак знав, що з другого боку, з тилу, на них напосідають озброєні, охоплені ненавистю повсталі невільники. Чи, може, наступ невільників ще не дійшов сюди, може, щось затримало сили Роніса?.. Нічого невідомо, все змішалося в брязкоті зброї та шалених вигуках. Де товариші? Де Ліда й Іван Семенович?.. Адже перед початком наступу вони були тут, перед відкритою могилою! Невже віщуни, відступаючи, захопили їх з собою?

Виступ могили… ось широкий вхід до могильної ями… перші вози… он і велика червона колісниця, на якій лежав раніше труп Сколота… полонені повинні бути десь поблизу! Швидше туди, треба скористатися з відступу віщунів!

Щось тонко свиснуло біля самого вуха Артема… Ще… ще…

— Ой! — скрикнув Дмитро Борисович.

Скіфська стріла тупо вдарила в його металевий шолом.

— До могили! — не спиняючись гукнув Артем.

За виступом могили ховалися кілька віщунів з луками в руках. Позаду них Артем побачив червоний плащ Дорбатая. Чи не там Ліда і Іван Семенович?.. Віщуни повільно відступали до середини могили. Як перетяти їм шлях? Чи ж з ними полонені?.. Раптом Артем, стрепенувшися, розчув дзвінкий голос Ліди:

— Діано! Діано! Сюди! До мене, Діано!

Собака аж затремтіла. Вона глянула на Артема, нашорошивши вуха, наче питаючи дозволу.

— Та негайно ж! Мерщій біжи до Ліди, Діано. Мерщій!

Звісно, Діана вкаже, де товариші. Вона приведе Артема до них. Голосно, що мав сили, він закричав навздогін Діані, яка вже мчала в напрямі віщунів велетенськими стрибками:

— Поскіна! Поскіна!

Дмитро Борисович здивовано глянув на Артема. Але юнак кричав:

— Поскіна! Поскіна!

Він знав, що робить. Тими вигуками він наче попереджав віщунів, що до них мчить страшна поскіна. Хай лякаються, це на краще! Бо цими ж самими викликами він оберігав Діану від стріл і дротиків: віщуни не насміляться стріляти в священну поскіну, вони тікатимуть од неї.

Діана вже майже добігла до віщунів, що ховалися за виступом могили. Отже, Ліда й Іван Семенович також там! Туди, мерщій туди!

— Вперед! — знову вигукнув невідомо для чого Артем. Випереджаючи Дмитра Борисовича, він біг до могили. Тепер він уже не боявся не тільки стріл, мечів і дротиків, він знав, що його ніщо не може спинити. Мерщій! Скіфи бігтимуть од страшної поскіни. Артемові слід лише не відставати від Діани. Переляк віщунів перед поскіною захистить і його!

Артем біг і бачив, як Діана опинилася біля віщунів, які стояли безпорадні, не насмілюючися вжити проти неї зброю. Він побачив, як собака з льоту вп’ялася зубами в горло одному з віщунів, звалила його і, не цікавлячися більше ним, кинулася на другого. І віщуни враз побігли геть, вони не витримали! Далеко попереду них шкандибав і сам Дорбатай, петляючись у своєму льняному жіночому одязі й довгому червоному плащі. Він на ходу підбирав поли одягу руками і біг, біг не спиняючись. А недалеко від нього шкутильгала іще одна постать, кумедна і водночас огидна в своєму пишному одязі: то був Гартак!

Але не на них дивився Артем. Він з радістю побачив, як з-за виступу могили назустріч йому біжить струнка дівчина, на голівці якої розвівалися золоті кучері. Вона простягла до нього руки. За нею біжить чоловік. То Іван Семенович! Віщуни не встигли захопити їх з собою у поспішному відступі!

— Лідо! Лідо, мила!

Ще мить — і дівчина опинилася біля Артема. Руки її обвилися навколо його шиї, гарячий поцілунок обпалив йому губи.

— Артемчику! Любий!

— Лідо!

— Мерщій до скель! Мерщій! — пролунав розсудливий голос Івана Семеновича. — Нам дорога кожна секунда. Погляньте назад!

Звідти, з примогильного підвищення, було видно, що повсталі невільники не гаяли часу. Вони безнастанно натискали на віщунів і старшинських воїнів. Їх підтримували чимало бідних скіфських мисливців і скотарів, що приєднувалися до повсталих невільників, як і передбачав Варкан. Воїни старшин і віщунів одступали під натиском повсталих до могили, бо іншого шляху в них не було. Отож, відступаючи, вони в той же час створювали собою найбільшу небезпеку для чужинців.

Артем одразу оцінив становище. Вони з Дмитром Борисовичем надто захопилися, прагнучи якнайшвидше звільнити полонених товаришів, і одірвалися через те від загону Варкана. Тепер вони були майже відрізані від своїх. Жерці й воїни Гартака, відступаючи під міцним натиском повсталих невільників, перетяли чужинцям шлях до людей Варкана. І Дорбатай і Гартак уже не тікали від могили. Навпаки, вони розуміли, що їм треба робити, і тепер посувалися всередині своїх воїнів дедалі ближче до чужинців. Більше того: ось Дорбатай вказав віщунам на них. І враз кілька стріл свиснуло в повітрі. Добре, що віщуни, очевидно, не так володіли майстерністю влучної стрільби з луків, як скіфські воїни…

— Діано! — гукнув Іван Семенович. — Назад, сюди!

Тепер лишалося тільки відступати до скель. Можливо, воїни Варкана, якщо не сам молодий ватажок, помітять, в якому становищі опинилися чужинці, і нападуть на віщунів, примусять їх спинитися до того, як вороги наздоженуть групу… Але чи ж станеться так? І