Кейт Аткінсон - Руїни бога

Тепер він постійно жив у страху, що решта Апачів раптом застукає його за якимось жахливим заняттям «Афор Арод» — за танцями чи шитвом, співами чи віршами. Чи прогулянками на природі, при яких, як виявилося, не конче треба дерти пташині гнізда чи стріляти з рогатки у все, що не встигло втекти.

Це все викликало відразу, але Медж його безнадійно зачарувала. («Спасибі, що допоміг мені розплутати клубок, Авґусте»).

— Буде вистава, — доповів він Апачі. — Вторгнуться орди.

Він перекинув льодяник за іншу щоку, що зазвичай позначало глибоку задуму.

— Я тут дещо придумав, — недбало кинув він. — Якщо ми…

*

— Припини, — сказав Тедді Урсулі.

— Ти ж розумієш, що він на тебе геть несхожий? — крізь сміх промовила сестра.

— Розумію. Але, будь ласка, кидай це читання.

Слово авторки

Коли я вирішила написати роман, дія якого розгортатиметься під час Другої світової війни, у мене ще були певні ілюзії, що якимось чудом вдасться описати цілий конфлікт, а текст при цьому буде вдвічі коротший, ніж «Війна і мир». Коли я зрозуміла, що ані письменниця, ані читачі не здолають цього випробування, я вирішила зосередитися на двох аспектах війни, які найбільше мене цікавили і які, на мою думку, становили найбільш плідний ґрунт для роману, — ідеться про лондонський Блітц і стратегічне бомбардування Німеччини. У «Житті за життям» йдеться про Урсулу Тодд і її досвід протягом Блітцу, а в «Руїнах бога» (на мою думку, це радше додаток, аніж сиквел) — про Урсулиного брата Тедді, пілота «Галіфакса» в Бомбардувальному управлінні. Проте самою війною романи не вичерпуються: ми спершу довго підбираємося до протистояння, а потім так само довго розбираємося з його наслідками. Та все ж у них йдеться про те, як індивідуальний і колективний воєнний досвід Урсули й Тедді позначився на їхньому житті.

У попередньому романі Урсула прожила багато версій одного життя, що давало мені певну гнучкість у підході до життя Тедді — багато деталей відрізняються від минулої книги. Хочу думати, що «Руїни бога» — це одне з життів Урсули, ненаписане. Може, це письменницьке штукарство, але інколи штукарство теж незайве.

Тедді — пілот «Галіфакса», а отже, звичайно, його база у Йоркширі: саме там була більшість баз «Галіфаксів». (Усі почесті і слава перепали «Ланкастерам». Тут я покликаюся на скарги Тедді, а не на свої). «Галіфакс» Тедді входить до Четвертої групи Бомбардувального управління, однієї з двох базованих у Йоркширі груп (інша — Шоста, Повітряні сили Канади). Я не вказую, до якої бази чи ескадрильї приписаний Тедді, щоб лишити собі простір для маневру. Проте я уявляю його в 76 ескадрильї й покликаюся саме на її облік бойових дій (з Національного архіву) тих часів, коли вона базувалася в Лінтоні-на-Узі й Голмі-на-Сполдінґ-Мур.

Для зацікавлених читачів я уклала коротку бібліографію джерел, які використано в романі. Я багато чим завдячую спогадам; сюжети й звіти спираються на особистий досвід членів екіпажу й офіційну історіографію. Біографії тих, хто служив у Бомбардувальному управлінні, надзвичайні: це свідчення стоїцизму, героїзму, звитяги й скромності, які майже цілковито нам чужі, хоча, звісно, ми не зазнали випробувань, яких зазнали вони. Середній вік чоловіків (чи то пак юнаків), які пішли туди добровольцями, становив 22 роки. Вони спізнали чи не найстрашніші бойові умови, які тільки можна уявити. Понад половина з них загинула. (З екіпажів, які літали на початку війни, до кінця дожило тільки 10 відсотків). Їхня жертовність розчулює — мабуть, саме це й підштовхнуло мене написати роман.

Більшість подій, описаних у воєнних розділах, навіть найстрашніші й найчудернацькіші інциденти, засновані на реальних випадках, на котрі я натрапила під час досліджень, хоча я майже завжди трохи щось змінювала. Інколи легко забути, що пишеш художній, а не історичний твір, і загрузнути у дрібних (чи й не таких дрібних) деталях, проте потреби роману мають переважати над покликом особистих обсесій. Двигун «Брістоль Геркулес» — моя обсесія, і я передала її Тедді.

Я охоче визнаю, що позичила в усіх потроху. Я спиралася на страхітливу розповідь про аварійне приземлення на воду «Рейдера» Джеффрі Джонса: у січні 1944 року екіпаж Halifax II JD165 (S-Sugar) зі 102 (цейлонської) ескадрильї, що повертався з рейду на Берлін до Поклінґтона, три дні носило Північним морем. Я також довідалася чимало про те, як це — потрапити у грозу, з «Інферно» Кіта Лоу. Я припустила кілька умовностей (скажімо, в даті, коли надійшли ті самі проклятущі двигуни «Брістоль») і зневажила невпинний розвиток технічних і навігаційних засобів, щоб читач не чіплявся за постійні екскурси в історію HS2, «Фішпонду» чи «Моніки». Дещо я не пояснювала — почасти з тієї ж причини, а почасти тому, що й сама не все розумію (найкраще бути чесною).

Проте пам'ятаймо, що це красне письменство, а отже — вигадки. Я вважаю, що не всі романи — вигадки, але вони містять елемент фантазії. (Хай би як постмодерно-самореференційно це звучало). Я вже втомилася вислуховувати, що той чи інший новий роман — «експериментальний» і «ламає сподівання від цієї форми», мовби не було ніколи ані Лоуренса Стерна, ані Гертруди Стайн, ані, власне кажучи, Джеймса Джойса. Письменники починають експеримент щоразу, як записують перший рядок нового роману. Це пригода. Я вірю, що сюжет, персонажі, оповідь, тема, образи та всі інші інгредієнти, що потрапляють до котла, вступають у цікаву текстову й текстурну взаємодію, проте не думаю, що це конче робить мене традиціоналісткою (а врешті, всі ми належимо до традиції — романної традиції).

Письменників завжди питають, «про що» їхній роман. У «Слові від автора» до «Життя за життям» я скаржилася, що роман насправді про себе самого: не для того я згаяла на нього