П'єр Леметр - До побачення там, нагорі
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Поліна хмикнула. Комерція... Вершина успіху! Ха-ха, подумати тільки: «Поліна Майяр — модні аксесуари з Парижа!»
— А продаж чого?
Вона подумала: а можливо, не треба так відразу далеко заходити? «Дім Майяр. Продукти, галантерея, вина і лікери».
— Ну...
«І так завжди, — думала Поліна. — Альберт хоче слідувати за своєю думкою, а його думка десь застрягла...»
— Може, не просто комерція... Швидше підприємство...
Поліна розуміла лише те, що бачила, ідея підприємства була геть туманною.
— Яке підприємство?
— Я думав про екзотичні породи дерев...
Поліна здивовано витріщилась, а її виделка з салатом зависла коло рота.
— А навіщо це?
Альберт відразу стушувався:
— Ну, може, ваніль, какао, щось таке...
Поліна поважно кивнула (вона завжди так робила, коли не знала, що сказати). «Значить, Поліна Майяр. Ваніль і шоколад»? Та ні, вона не бачила в цьому нічого корисного чи цікавого.
Слово по слову, Альберт уже зашпортався у своїх думках. Коротше, розмови так і не вийшло. Він страшенно на себе досадував, йому захотілося встати, піти і заховатися...
О, Господи, заховатися...
Знову і знову це повертається до нього.
41Те, що почало відбуватися з 13-го, могло би входити до програм навчання з піротехніки, як чудовий приклад вибухової ситуації з послідовним перебігом запалювання.
Коли зранку о шостій тридцять вийшов «Пті Журналь», то це була лише обережна замітка (хоч і на першій сторінці). Заголовок тільки висловлював багатозначне припущення:
Фальшиві пам’ятники загиблим?
(Країна на порозі національного скандалу?)
Лише тридцять рядків. Але поміж статтями на кшталт: «Конференція в СПА продовжується, так і не закінчившись», звітами з війни: «Європа втратила 35 мільйонів людей» та скупою програмою «Святкування 14 Липня», яке не зможе зрівнятися зі святкуванням минулого року, цей заголовок привертав увагу.
Про що йшлося в статті? Ні про що. І в цьому був її вплив. Суспільна думка з великим завзяттям накинулася на неї. Нічого не було відомо, але можна було припустити, що «можливо», мерії комун замовили пам’ятники загиблим одній фірмі, яка може виявитися фіктивною. Більшого підґрунтя для підозр важко було вигадати...
Анрі д’Олней-Прадель одним з перших прочитав цю новину. Він виходив з таксі, чекаючи, поки відкриють видавництво (була лише сьома година ранку), купив «Пті Журналь», натрапив на замітку, від злості мало не жбурнув її в канаву, але стримався. Ще раз прочитавши її, заспокоївся. Але не надто, це тільки збільшувало його лють.
Робітник у халаті відкривав двері до видавництва. Анрі вже стояв у нього над душею.
— Добридень! — сказав він, простягаючи каталог «Сувенір Патріотік». — Це у вас друкувалося? Хто ваші клієнти? А де шеф?
— Он він іде...
Чоловік десь років тридцяти у військовому капелюсі виглядав на колишнього помічника майстра, що одружився на своїй начальниці. В руках у нього був згорнутий номер «Пті Журналь» (але, на щастя, він його ще не відкривав). Анрі вражав таких людей, бо все у ньому промовляло про багатство. Такі клієнти не питають про ціну, вони дуже вимогливі. Анрі спитав, чи можна з ним поговорити? Чому би й ні, — відповів колишній робітник. Друкарі, складачі, верстальники вже починали робочий день.
Директор показав на засклені двері кабінету, де він приймав клієнтів.
Робітники стиха переглядались. Анрі повернувся, тихцем вийняв з кишені чотириста франків і поклав на стіл.
Працівники бачили лише спину клієнта (він рухався упевнено і пішов занадто швидко). Отже, розмова була короткою — це було поганим знаком, бо він не зробив замовлення. Але коли патрон із задоволеним виглядом приєднався до них, їх здивуванню не було меж. Він не виглядав на такого, що втратив клієнта. Бо отримав свої чотириста франків, сам не розуміючи, за що. Лише сказав, що не знає прізвища свого клієнта. Він чоловік середнього зросту, дуже знервований, навіть схвильований, який оплатив половину замовлення, а решту приніс за день до його отримання. Але шеф навіть не уявляв, куди доставили каталоги, бо за пакетами приїхав однорукий хлопець-кур’єр із візком.
— Він, здається, тутешній.
Це було все, що дізнався Анрі. Ніхто не знав особисто того кур’єра з тачкою, але його вже бачили. Хоч однорукий нині не викликав ні в кого подиву, але тягати важкого візка не кожен зможе.
«Може, й не з цього кварталу, — сказав видавець, — але він мусить жити десь поблизу...»
Було чверть на восьму.
У холі перед Перікуром стояв задиханий, блідий, близький до апоплектичного удару Лябурден.
— Пане президенте, — сказав він, навіть не привітавшись, — я тут ні до чого!
У руці він тримав ніби розжарений «Пті Журналь».
— Це катастрофа, пане президенте! Але даю вам слово...
Так ніби його слово чогось вартувало.
Він мало не плакав.
Пан Перікур схопив газету і закрився у своєму кабінеті. Лябурден залишився в холі, не знаючи, як йому бути далі. Піти чи робити щось інше? Але згадав, що президент часто йому казав: «Ніколи не беріть на себе ініціативу — завжди чекайте, поки вам скажуть...»
Він вирішив чекати розпорядження, влаштувавшись у кріслі. З’явилася служниця — та сама, якій він недавно мацав груди, маленька красива чорнявка. Вона стала оддалік і спитала, чи він нічого не хоче?
— Кави... — сказав він утомлено.
Лябурденові
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «До побачення там, нагорі», після закриття браузера.