Скотт Ферріс - Інґа

міста, то мав можливість особисто зустріти видатного шоумена і проголосив Коуді «найбільш приголомшливою людиною, яку я коли-небудь бачив і яку ніхто не перевершить ані в минулому, ані в майбутньому»{927}.

У ті часи, доки ще автомобілі не змінили штат, у Мічигані все ще водилися ковбої, які приручали і об’їжджали коней, тож МакКой теж вирішив, що буде цим заробляти на хліб, але на Заході. У 18 років, не сказавши ані слова батькам, він кинув школу-інтернат, в яку ходив у Чикаго, і відправився Чиказькою та Північно-Західною залізницею до кінцевої зупинки — містечка Лендер у Вайомінгу. Примостившись у чудовій долині річки Поупоуже між більш приголомшливою прекрасних гір Уїнд-рівер, Лендер мав девіз, слова якого взяли з пісні «Сини першопрохідців» про місце, де «закінчуються залізничні рейки і починаються стежки»[75].

Лендер також розташований за кілька кілометрів від індіанської резервації Уїнд-рівер — дому племен східних шошонів і північних арапахо. З ковбоями та індіанцями, які прогулювалися немощеними вулицями, з дансінґами і світлом свічок, які мерехтіли вночі з вікон безлічі салунів, Лендер був саме тим містом Заходу, яке очікував побачити МакКой. Він працював на різних місцевих роботах, старанно відкладаючи гроші, сподіваючись колись придбати собі ранчо.

Його захоплювало корінне американське населення, особливо арапахо. Романтик, який вважав, що корінні американці все ще сприймають світ таким, яким він був до приходу цивілізації, МакКой довго намагався здобути прихильність старійшин племені арапахо, вивчаючи мову жестів та багато інших їхніх традицій. Дружнє ставлення МакКоя по суті зробило його почесним членом племені — йому дали ім’я «Високий Орел». Ці стосунки зроблять з нього зірку Голлівуду.

Коли Америка вступила у Першу світову війну, МакКой приєднався до кількох сотень інших місцевих ковбоїв, які попросилися добровольцями у ескадрон кавалерії. Але коли стало зрозуміло, що нова війна зробила «буйних наїзників» старомодними, МакКой подався у Корпус навчання офіцерського складу, де дослужився до рангу підполковника. Він ніколи не був у бою, але коли повернувся у Вайомінг, його призначили генерал-ад’ютантом Національної гвардії штату, тобто у 28 років він став бригадним генералом.

У 1923 році у столицю Вайомінгу Шаєнн приїхав представник кінокомпанії Famous Players-Lasky і спитав МакКоя, де його студія може знайти п’ятсот корінних американських статистів для зйомок найдорожчого (з бюджетом 750 тисяч доларів) вестерну тих часів — «Кибитка». МакКой тоді вже був важливим білим персонажем міфології Дикого Заходу, якого журналіст Ґленн Франкель назвав «Чоловіком, який знає індіанців»{928}. Через дружбу з корінними американцями, МакКоя часто запитували: «Які вони — індіанці?» Слід віддати йому належне, він зазвичай відповідав: «А які вони — люди?»{929}

Після пояснення голлівудському адміністратору, що корінні американці потребують доброго ставлення і гідної платні, як і всі інші актори, МакКой погодився допомогти укласти велику угоду, за якою п’ятсот членів племен арапахо і шошонів поїдуть в Юту, де знімалося кіно. Студія найняла МакКоя консультантом на знімальному майданчику, тож він склав із себе повноваження генерал-ад’ютанта.

Коли МакКой — білявий, широкоплечий красень зі зростом 182 сантиметри та з пронизливим поглядом блакитних очей — прибув на місце з ескортом корінних американців, то привернув до себе увагу кіношників. У захваті від того, як він час від часу спілкувався з індіанцями мовою жестів, вони попросили його поїхати у Голлівуд — знятися у спеціальному пролозі, що додадуть на початку стрічки, в якому б пояснювався цей спосіб спілкування. «Кибитка» стала блокбастером, зібравши три з половиною мільйони доларів.

МакКой зберіг своє ранчо у Вайомінгу, але залишився в Голлівуді, де кінець кінцем знявся приблизно у ста фільмах, переважно вестернах. Деякі були першокласними, на кшталт «Закон пострілу» 1928 року з Джоан Кроуфорд у головній ролі, але більшість належала до категорії «Б» і серіалів, які крутили подвійними сеансами в суботу вдень. Оскільки МакКой був справжнім ковбоєм, в його грі проступала автентичність, тож його цінували більше, ніж партнерів на кшталт Тома Мікса і Бака Джонса.

Якщо такий короткий опис МакКоя змушує вважати його грубим, необтесаним ковбоєм, то це далеко від правди. У свій вайомінзький період він вважався естетом, і це коли заможні скотарі-європейці, особливо британські аристократи чи нью-йоркські франти, чередували матчі у поло із заганянням худоби. Найкращими голлівудськими друзями МакКоя були справжній англійський джентльмен Роналд Коулмен і модник Уїльям Пауелл. Не на роботі МакКой радше вдягався у твід, а не в джинсу, і казали, що після кількох коктейлів він втрачав свою м’яку протяжну західну вимову і, починав говорити як Коулмен. Перша дружина МакКоя Аґнес, з якою він розлучився у 1931 році, була донькою театрального продюсера з Британії Генрі Міллера і акторки Біжу Герон.

Зацікавлений у політичному житті, МакКой як республіканець балотувався до Сенату від штату Вайомінг у 1942 році, але програв праймері ще консервативнішому Едвардові Вівіану Робертсону, який привернув до себе увагу стверджуючи, що американці японського походження у вайомінгському таборі для інтернованих живуть у розкоші. Через 48 годин після поразки на виборах МакКой пішов записуватися добровольцем в армію (тривала Друга світова війна) попри те, що вже мав 51 рік. МакКой зазначив, що багато старших голлівудських зірок так само прагнули виконати свій громадянський обов’язок. Та насміхаючись над Джоном Уейном, якого він вважав примхливою примадонною, МакКой сказав, що «чимало молодших акторів були задоволені епізодичними ролями у натурних зйомках. За іронією долі дехто з них згодом стане страшенним суперпатріотом Америки»{930}.

МакКой служив у Франції, виконуючи переважно адміністративні завдання, для яких не користувався виправданнями, що йому 52, і заприятелював із літнім військовим кореспондентом на ім’я «Ерні» Хемінґуей. По війні повернувшись