Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

Буяло зелом і руттю тепле ласкаве повесіння. Красу і велич його примножували спів і щебет птаства. Крутилися і в'юнилися, горбатіли та вгиналися, падаючи в долини, яри і байраки, ожурливо-осмучені путівці, тягнучись від осель до осель, які лежали печищами та світили креповими каглами і бовдурами з бур'янів. Люди в путі як і стрічалися, були острашеними, настороженими, завбачливими. Поля і городи лише де-не-де були засіяні і засаджені, а проте бекети стояли всюди, височіли опоряджені, справні, і на кожному стовбичив дозорця-козак від рана до вечора чи посполитий та його підміна: хлопчики й дівчата.

Зближаючись із такими охоронцями, Сірко, як і його супутники, сприймав їхні гасла мов докір собі. Вибравшись на безлюдну стезю чи дорогу, Сірко занурювався в роздуми і згадки пережитого досі. О путі вершницькі! Його життя спливло у них, розтягнутих, битих, піскуватих, грузьких-болотяних, переправних, засніжених, завітрених, морозних і суховійно-смажних та бозна ще яких. Пригадуючи, він завжди приходив до одного питання: так чи не так він жив досі? Усе, що міг, зробив чи не все? Що більше думав над тим, то більше докоряв собі, не міг виправдатися перед своїм сумлінням, як перед отією «охраною» з дітей і старих...

Виходило, що якась невидима сила по всіх путях вела його за руку, як маля. То вона підкинула його немовлям під чужий тин, спрямувала туди п'яного бездітного сотника Кривошапку-Гунду, змусила стати наймичкою матір, привела до нього нещасного ординця Сабрі та прив'язала вірного пса Сірка, що іменням своїм приріс навіки до нього.

Вона ж знайшла йому й діда Ничипора, і кобзарів, пізніше зобов'язала сотника Шуліку, писаря-скриба Семирозума, отця Данила і, врешті, славного гетьмана Сулиму стати йому батьками, та ще й якими! Вона закохала його в Софію, влаштувала зустріч із самим митрополитом Петром Могилою в святому Києві. Вона звела його з Павлюком, Скиданом, Гунею, з убивцею-катом Лащем, з витязями, яким несть числа!

І не хто інший, як вона ж, ота невидима сила долі, зіткнула його із Карпом Півторакожухом та іншими, повела під Азак-Азов, щоб він там ошколився з фортецеосадством, побратався з донцем Іваном Разею, Гаріфом Шикмазом, Левком Конограєм, влаштувала їм із Софією весілля та надоумила його збудувати власне подвір'я, прирікши і його з іншими на оте Азовське сидіння, де поруч зі смертями і побоїщами він пізнав і п'янку насолоду від дружини при зачатті дітей, а потім покумився із Дикими-Дзиковськими та Дорошенком.

Нарешті, вона ж по злигоднях і відчаях, пославши йому аж двох щирих батьків, повела його із Хмельницьким на край світу у Фландрію і при тисячах смертей повернула досвідченим, живим і цілим назад, піднявши до вправного, вмілого чільника-воєводці спершу в Січі, а потім в Жовтоводах, Корсуні, Вінниці, Пилявцях, Збаражі, Берестечку, й Замості, та аж у Молдові. І врешті кинула по всіх отих смертоносах у гетьманову неласку, звела його з Богуном, Кривоносом, Нечаями, Чорнятою, Джалалієм і десятками інших та спіткала із воєводою Яном Собеським, навічно прив'язавши його до потреб рідного сполеченства і краю...

Чому вона керувала ним отак, а не інакше, годі було відгадати. Для чого у незчисленних січах заздалегідь зберегла його, вродивши шульгою-ліваком? Адже вважав себе завжди пересічним! Адже так само боявся смерті, як і всі, хоч і був, може, більше готовий боронитися від неї та не зважати на неї! Чи вправніше умів ховати і від соратців, і від ворогів отой страх у непогамовності дій, вчинків, почуттів?..

Їхав і зітхав невпоміт, скреготав тисменицями, стогнав приховано і від невідворотних втрат побратимів, і від зовнішнього розрухно-руїнного стану в Уманщині, в якій найбільшою вартістю був рідний люд із його землею-тереном. Єдиною втіхою було усвідомлення, що ота невидима сила долі вела не лише його, а й увесь рідний люд та край в єдиному терпінні і борінні з лихом. Збагнувши те, Сірко ловив себе на думці, що всю неосяжну материзну, яку вснував своїми переїздами чи переходами, він навчився пригадливо бачити, коли того хотів, як на долоні, до деталей, дрібниць, абищиць, дивуючись втішливо і собі, і своїй пам'яті. Зорова пам'ять у нього відтворювала змістову, суттєву і іпостасну...

Наступного дня під обід вершники добралися в Кальник, де і зустрілися Сірко й Богун.

— А я ой як чекаю на тебе! — обдивлявся наказний гостя в ретрашементі.— Роботи тут для вас,— глянув він примирливо на побратимових супутників,— непочатий шмат. Край наш і крес, слава Богу, оклигує, як після чуми, то є чого і нам оживати, брати мої. То ото так: чим скорше ви почнете, тим більше встигнете зробити. Мусимо осадити у Вінниці ще один полк відбудовників. Так-так, відбудовників для всіляких викітців, бродців, погорільців і збіглих.

— Полк?.. У Вінниці?.. Казав же, там одна руїна? — дивувався Сірко.

— Руїна там, де нас і люду нашого немає, а тут є тепер ми, то й люд буде,— горів Богун передбаченнями.— Не бити ж нам байдики, коли ми так багато, не порушуючи перемир'я, можемо відродити, підсилюючи тимчасові креси мешканнями, мурами, обійстями, ровами, ретраншементами і ще там чим?.. Присядемо, брати-козаки, он під цією грушею, бо заїдає мене бісова ломовиця так, що світ затуляє,— повів господар гостей на лавицю.

Розпитування та розповіді тривали годинами, повторювалися, уточнювалися, вивірялися і за обідом, принесеним Остапом Говдею, джурою Богуна, і по ньому, в присутності того ж Говді, Турлюна і Гука, яких Богун вважав нерозривними із собою, як і Сірка-побратима.

— Гетьман?.. Тяжко сказати, чи викарабкається з лабетів недуги,— поміняв Богун русло розмови.— По покійних Капусті і Томиленку гетьманові в поміч у генеральному ретраншементі стали брати Дорошенки — Петро і Григір, а по отруєнні Наума Дороша в Прилуках пан Богдан послав туди полковником Дорошенка-старшого, то Григір заправляє наказним у Чигирині під наглядом твого недруга, брате, Виговського.

— Дорош отруєний? — Сірко знову відчув холодок на душі від отого сповіщення, аж йому