Роберт Конквест - Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

Орджонікідзе вирощував лише кукурудзу, врожай якої дорівнював 72240 гектолітрам. Після здачі державних норм, заповнення насіннєвого фонду і здійснення необхідних вкладень для розподілу між колгоспниками залишалося 12480 гектолітрів — близько 20 % загальної кількості. Робочу силу в колгоспі складали 1420 чоловік. Спочатку свою частку отримував адміністративно-технічний персонал. Опісля «стаханівець» на свої 280 трудоднів одержував 8 гектолітрів, звичайний колгоспник — чотири, а вдова — лише два. Колгоспник мав чотирьох дітей і жінку, яка теж працювала в колгоспі. Вдова ж мала трьох малих дітей. У будь-якому разі кукурудзи не вистачало. Вдова нишком збирала в полі качани, а колгоспник просто крав із державної комори.

У перше десятиліття після колективізації тяглова сила, кінська та механічна, ніколи не досягала рівня 1929 р. До того ж приблизно до третини тракторів завжди були зіпсовані. Краще виглядали справи з великою рогатою худобою: на 1938 р. у приватному володінні колгоспників перебувало 55,7 % усього поголів'я корів. Проте утримувати коней заборонялося (за винятком деяких специфічних місцевостей), і селяни, які багато в чому залежали від їхньої допомоги, опинилися у скрутному становищі. Втім, вони могли з дозволу колгоспного правління брати на певний час лише одного коня, сплачуючи за це.

Для більшості колгоспників присадибна ділянка, якою б крихітною вона не була, являла собою останній залишок їхнього традиційного способу життя. Незважаючи на численні труднощі (брак устаткування, кормів, добрив тощо), селянам удавалося використовувати свої клаптики землі найефективнішим чином. У 1938 р. присадибні ділянки давали не менше 21,5 % усієї сільськогосподарської продукції в СРСР, хоч займали вони лише 3,8 % оброблюваних земель.

Але офіційне становище цього сектора завжди було досить хистким. На XVIII з'їзді ВКП(б) у 1939 р. А. Андреєв, член політбюро, відповідальний за сільське господарство, зазначив, що «у деяких місцях приватновласницькі господарства стали переважати над колективними формами» — замість того щоб останні витісняли їх. Приватні ділянки, стверджував він, узагалі більше не потрібні, оскільки, мовляв, колгоспи у достатній змозі забезпечити всі потреби селянства.

Незабаром вийшов указ від 27 травня, в якому зазначалося, що присадибні ділянки нелегально збільшуються за рахунок колгоспної землі на користь тих елементів, котрі «використовують колгоспи для спекуляцій та власного прибутку»; що ці ділянки розглядають як приватну власність, «якою колгоспник, а не колгосп, розпоряджається на власний розсуд» і навіть здає в оренду іншим селянам. Далі наголошувалося, що «існує досить велика кількість псевдо-колгоспників, які або зовсім не працюють у колгоспах, або працюють лише позірно, проводячи більшу частину часу на своїх приватних ділянках». Указ передбачав різні заходи, аби запобігти таким зловживанням, зокрема створення спеціального штату інспекторів.

Слід сказати, що незважаючи на своє палке бажання усунути цю «неприйнятну для соціалізму» аномалію, уряд був змушений миритися з її існуванням. Та й недарма, бо тільки шляхом стягнення податків зі власників присадибних ділянок у 1940 р., наприклад, держава отримала 37,5 % м'яса, 34,5 % молока та масла і 93,5 % яєць. Неважко підрахувати, якою була порівняно з цим частка всієї колгоспно-радгоспної системи.

Разом із тим у 1940-х роках ця система дістала можливість розширитися територіально — за рахунок щойно приєднаних до СРСР земель Західної України, Білорусії, Прибалтики тощо. В усіх цих місцях насильницька колективізація проходила в умовах «різкого посилення класової боротьби», внаслідок чого тисячі заможних селян були позбавлені їхньої власності й депортовані.

Під час війни колишнім «куркулям» дозволили пересуватися в межах районів їхнього поселення, а іноді й на більшу відстань. Останні ж правові обмеження для тих, хто не перебував у таборах, були усунуті лише у 1947 р.

Перші повоєнні роки стали свідками дальшого «закручування гайок» у сільському господарстві. Так, у 1946–1947 рр. ті 5,6 млн гектарів колгоспних полів, які до того передали селянам у приватне користування, були знову колективізовані.

Протягом наступних років висувалися різні ідеї щодо поліпшення виробництва зерна, аж поки XIX з'їзд партії не проголосив, що цю проблему розв'язано остаточно, оскільки зібрано 130 млн т хліба. Після смерті Сталіна виявилося, що цю цифру одержали, використовуючи метод так званого «біологічного врожаю», а фактичний урожай дорівнював лише 92 млн т.

На пленумах ЦК у вересні 1953 і в лютому 1954 р. Хрущов визнав, що виробництво зерна на душу населення та поголів'я худоби в абсолютних цифрах були меншими, ніж за царських часів (якщо на січень 1916 р. останнє становило 58,5 млн голів, то на січень 1953 р. — 56,6 млн). Ціною величезних зусиль і капіталовкладень у 1965 р. домоглися результату у 950 кг зібраного зерна на гектар, але це було незначним поліпшенням порівняно з 1913 р. (820 кг).

Як за Сталіна, так і пізніше в радянській сільськогосподарській науці панували псевдонаукові доктрини, зокрема В. Вільямса та Т. Лисенка, що справило відповідний вплив на й без того катастрофічний стан речей. Не бракувало й різноманітних сільськогосподарських прожектів, в тому числі самого Хрущова. Були на цій ниві й просто авантюристи. Так, за часів того ж Хрущова А. Ларіонов, перший секретар Рязанського обкому партії, пообіцяв за рік подвоїти виробництво м'ясної продукції у своїй області. І він спромігся це зробити, але — зарізавши всіх молочних корів і племінну худобу та закупивши (за рахунок незаконно перерозподілених фондів) худобу з інших областей. Ларіонов став Героєм Соціалістичної Праці, одначе був змушений скоїти самогубство, коли правда вийшла назовні. Подібних випадків було чимало.

Некомпетентні втручання в сільськогосподарський статус-кво продовжувалися і після падіння Хрущова. Одним із десятків таких прикладів була велика кампанія за підвищення ефективності виробництва в Кокчетавській області (Казахстан), яка набрала вигляду примусової спеціалізації, коли овець, велику рогату худобу та інших сільськогосподарських тварин зосереджували на землях, які вважали найліпшими для них. Унаслідок цього села, де вівчарство практикували століттями, опинилися без овець, а молочні господарства несподівано були переповнені ними. Свиней заборонили вирощувати скрізь, за винятком кількох спеціалізованих господарств, в усіх інших місцях їх одразу забивали. Кінець-кінцем це призвело до різкого падіння виробництва м'яса, молока та інших продуктів. Уперше з часів голодомору селяни були змушені завозити харчі ззовні. Місцеві м'ясні підприємства закупали свиней тільки у спеціалізованих господарств, які, одначе, так і не спромоглися належно організувати їх розведення. Отже, свиней, яких ще дозволялося тримати у приватних господарствах, доводилося закупати на теренах, розташованих за сотні кілометрів…

* * *

Як бачимо, вживалося чимало заходів задля поліпшення становища, але вони не мали вирішального характеру, і загалом колгоспна система зберігає свої основні негативні риси. Всі симптоми, що ми їх зазначили для 1930-х років, залишаються: пасивність через відсутність стимулів, керівництво некомпетентних осіб, надмірна бюрократизація, посилене втручання нетямущих і далеких центральних планувальників.

В якомусь сенсі «класова боротьба» дійсно