Стівен Кінг - Серця в Атлантиді

— У вересні.

Для Дірки це стало останньою краплею. Він злетів, наче ракета з космодрому, як висловилися б мої діти, от тільки це було б неточно. Злетів він, як Дональд Дак. Він, звісно, не стрибав, лопотячи руками, і не кахкав «кря-кря-кр-р-р-ря», як робив Дональд, впадаючи в гнів, але він нестямно заверещав і ляснув себе плазом долоні по веснянкуватому чолі. Еберсоул знову його вгамував, цього разу вхопивши за передпліччя.

— А ви хто? — запитав у мене Еберсоул, уже скоріше різко, ніж м’яко.

— Піт Райлі. Я намалював на своїй куртці знак миру, тому що мені сподобався Стоуків. А ще, щоб показати, що в мене є кілька суттєвих питань стосовно того, що ми робимо у В’єтнамі.

Дірка випручався з рук Еберсоула. Підборіддя випнуте, губи розтягнуті так, що видно було весь набір зубів.

— Допомагаємо нашим союзникам, ось що, дебіле! — заверещав він. — Якщо в тебе не вистачає власного розуму, щоб це збагнути, рекомендую прослухати курс вступу до військової історії полковника Андерсона. А може, ти просто з тих сцикунів, що не…

— Тихіше, містере Дірборне, — промовив заступник декана Ґарретсен. Його спокійність якимось чином здавалася гучнішою за Дірчин крик. — Тут не місце для дебатів про зовнішню політику і не час для наклепів на людей. Якраз навпаки.

Дірка опустив розпашіле обличчя, втупився в підлогу і заходився жувати губи.

— А коли ви, містере Райлі, зобразили цей знак миру на вашій куртці? — поцікавився Еберсоул. Голос його залишався люб’язним, але в очах застиг недобрий вираз. Думаю, він на той час уже збагнув, що Стоук вивернеться, і це його неабияк засмучувало. Дірка був дешевим аматором проти цього типа, який у 1966-му втілював новий тип людей в американських студмістечках. «Кожен час породжує певних людей», — казав Лао Цзи, і друга половина шістдесятих породила Чарльза Еберсоула. Він не був освітянин, він був охоронець правопорядку, додатковою спеціалізацією якого були зв’язки з громадськістю.

«Не бреши мені, Райлі, — промовляли його очі, — не бреши мені. Адже якщо збрешеш і я про це довідаюся, я зроблю з тебе котлету».

Ну й начхати. Після п’ятнадцятого січня мене, найімовірніше, і так тут уже не буде; до Різдва 1967 року я, можливо, вже опинюся в Фу-Бай, грітиму місце для Дірки.

— У жовтні, — сказав я. — Намалював його на куртці десь напередодні Дня Колумба.

— У мене такий на куртці та кількох светрах, — додав Скіп. — Лахмани у мене в кімнаті. Хочете, можу показати.

Дірка, червоний до коренів волосся, все ще дивився в підлогу і розмірено похитував головою.

— І в мене він теж є на парі курток, — підхопив Ронні. — Я не мирногуз, але знак класний. Мені подобається.

Тоні Делукка сказав, що і він носить знак на светрі.

Ленні Дорія повідомив Еберсоула і Ґарретсена, що нашкрябав його на палітурках кількох підручників, а також на першій сторінці зошита для аудиторних робіт. Якщо хочуть, він його принесе.

У Біллі Марчента знак був на куртці.

Бред Візерспун вивів його чорнилом на своїй шапочці першокурсника. Шапочка лежить десь далеко в шафі, можливо, під білизною, яку він забув відвезти додому мамі випрати.

Нік Прауті сказав, що намалював знаки миру на конвертах своїх улюблених платівок: «Відкрийте для себе «Бітлз»» та «Вейн Фонтана енд зе Майндбендерз».

— У тебе хіба є голова, щоб їх слухати, вилупку курячий? — пробурмотів Ронні. З-під складених чашечками долонь почувся сміх.

Ще кілька людей заявило, що мають знак миру на книжках і предметах одягу, і всі стверджували, що намалювали його задовго до появи графіті на північній стіні Чемберлен-голлу. Як завершальний, сюрреалістичний штрих, Г’ю підвівся, вийшов у прохід і задер джинси, щоб ми могли побачити жовті гімнастичні шкарпетки, що обтягували його волохаті гомілки. На обох був намальований знак миру маркером для міток на білизні, який місіс Бреннен дала синочку з собою до коледжу. Швидше за все, бісова штуковина була використана вперше за весь семестр.

— Як бачите, — зауважив Скіп, коли скінчилася наочна демонстрація, — зробити це міг кожен з нас.

Дірка повільно підвів голову. Від його рум’янцю залишилася тільки одна червона пляма над лівим оком. Вона була схожа на пухир.

— Навіщо ви брешете заради нього? — запитав він. Зачекав, проте ніхто не відповів. — До канікул на День подяки ні в кого з вас не було ніякого знака миру на жодній речі, у цьому я міг би заприсягтися, і закладаюся, що у більшості з вас ніякого знаку не було до цього вечора. Навіщо ви заради нього брешете?

Усі мовчали. Тиша затягувалася, а з нею наростало відчуття сили, міці, яку не можна було не вловити. Ми всі її відчули. Але хто нею володів? Вони чи ми? Не можна було сказати. І за всі ці роки справжньої відповіді поки так і немає.

Тоді за кафедру став заступник декана Ґарретсен. Дірка відступив убік, хоч, здавалося, навіть його не побачив. Ґарретсен оглянув нас з легкою, веселою усмішкою.

— Це дурість, — сказав він. — Те, що написав містер Джонз на стіні, було дурістю, а ця брехня — ще більша дурість. Скажіть правду, хлопці. Зізнайтеся.

Ніхто нічого не сказав.

— Вранці ми поговоримо з містером Джонзом, — підхопив Еберсоул. — Може, після цього декому з вас, хлопці, захочеться трішки змінити свою історію.

— Слухайте, на вашому місці я не дуже йняв би віри тому, що може наговорити Стоук, — зауважив Скіп.

— Правильно, наш старий Рви-Рви збожеволів, наче щур зі сральника, — сказав Ронні.

По цих словах почувся напрочуд сердечний сміх.

— Щур зі сральника! — скрикнув Нік з сяйливими очима. Він радів, як поет, що нарешті підібрав le mot juste[46]. — Щур зі сральника, точно. Ось хто наш старий Рви!

І, мабуть, на знак фінального на той день тріумфу божевілля над раціональною комунікацією, Нік Прауті просто-таки неймовірно бездоганно зобразив Фаґгорн Леґгорна[47]:

— Кажу ж, кажу ж вам, люди, у хлопа поїхав шифер! Йому в візочку бракує колеса! Бракує половини карт у колоді! У нього не всі пляшки пива в коробці! Він…

Помалу до Ніка дійшло, що Еберсоул і Ґарретсен дивляться на нього. Еберсоул з презирством, а Гарретсен ледь не з цікавістю, немов на нову бактерію під лінзою мікроскопа.

— …ну, знаєте, трішки не дружить з головою, — закінчив Нік. Імітація була зіпсована, коли у виступ закралося зніяковіння — прокляття всіх великих митців. Він квапливо сів на місце.

— Я зовсім не цю хворобу мав на увазі, — сказав Скіп. — І не те, що він каліка. Він чхав, кашляв, і