Стівен Кінг - Серця в Атлантиді

До того ж він здобув популярність у радикалів з нижчих класів у містах, на зразок «Чорних мусульман» та «Чорних пантер». А що на плащі Стоука Джонза цей символ бачили задовго до того, як він з’явився на стіні нашого гуртожитку, то, гадаю, не потрібні конструктори ракет, щоб…

— Девіде, це ж лайно собаче! — вигукнув Нейт, встаючи. Він зблід і тремтів, та не зі страху, а швидше від гніву. Чи чув я коли-небудь раніше, щоб він прилюдно вжив слово «лайно»? По-моєму, ні.

Ґарретсен подарував моєму сусідові по кімнаті свою доброзичливу усмішку. Еберсоул звів брови з ввічливою цікавістю. Дірка сторопів. Гадаю, вже від кого, від кого, а від Нейта Гоппенстенда він проблем не очікував.

— Цей символ базується на англійських військово-морських сигналах прапорами і вживається на позначення ядерного роззброєння. Його вигадав видатний англійський філософ. По-моєму, йому навіть титул сера дали. Казати, що його придумали росіяни, Господи спаси! І цього вас навчають у РОТК? Такого ось лайна?

Нейт гнівно дивився на Дірку, вперши руки в боки. Дірка вибалушився на нього, геть збитий з пантелику. Так, цього саме в РОТК і навчили, а він заковтнув разом з гачком, жилкою і грузилом. Це наводило на питання: а чого ще наковталися хлопці в РОТК?

— Гадаю, ці відомості про зламаний хрест дуже цікаві, — спритно втрутився Еберсоул, — і ця інформація, безумовно, корисна, за умови, звісно, якщо вона точна…

— Цілком точна, — вступив Скіп. — Берт Рассел, а не Джо Сталін. Англійська молодь носила цей знак, коли п’ять років тому протестувала проти розміщення в англійських портах атомних підводних човнів США.

— Так точно, бля! — вигукнув Ронні, розтинаючи повітря кулаком. Десь приблизно за рік «Пантери», яким, скільки мені відомо, до лампочки був знак миру Бертрана Рассела, так само махали кулаками на своїх мітингах. І, ясна річ, далі в майбутньому, через двадцять чи близько того років, усі ми, промиті дітки шістдесятих, робили те ж саме на рок-концертах. «Брю-у-у-у-у-у-у-ус! Брю-у-у-у-у-у-у-ус!»

— Давайте, наші! — зі сміхом проспівав Г’ю Бреннен. — Вперед, Скіпе! Вперед, Нейте-молодче!

— Стеж за словами, тут же заступник декана! — гаркнув Дірка на Ронні.

Еберсоул проігнорував матюк і випади з гальорки. Його скептично-зацікавлений погляд був прикований до мого сусіда по кімнаті та до Скіпа.

— Навіть якщо все це правда, — промовив він, — проблема все одно залишається, чи не так? Думаю, ви зі мною погодитеся. Акт вандалізму та публічна непристойність залишається. І відбулося це в час, коли платники податків дивляться на студентську молодь усе критичнішим поглядом. А наш навчальний заклад, панове, залежить від платників податків. Тож мені здається, нам усім слід було б…

— Над цим задуматися! — зненацька верескнув Дірка. Щоки в нього до цього моменту стали майже фіолетовими, чоло всіяв цілий рій нехороших, схожих на тавро, червоних плям, а поміж очима швидко-швидко запульсувала велика вена.

Перш ніж Дірка встиг додати ще щось, а мав він, очевидячки, сказати багато, Еберсоул поклав долоню йому на груди, змушуючи замовкнути. Дірка якось аж здувся. Йому дали шанс, а він його змарнував. Пізніше він, напевно, скаже собі, що все через втому. Поки ми весь день сиділи в теплі, затишній вітальні, граючи в карти і свердлячи дірки в своєму майбутньому, Дірка надворі відмітав сніг і посипав доріжки піском, щоб старенькі професори психології з крихкими кістками не впали і не зламали собі бедро. Він втомився, реакція сповільнилася, та й взагалі цей нікчема Еберсоул не дав йому чесної можливості проявити себе. Тільки в цей момент від усього цього користі було щось небагато. Його відтерли на задній план. Дорослий знову взяв усе в свої руки. Татко все владнає.

— Мені здається, всім нам належить виявити винного і подбати, щоб він був покараний з належною суворістю, — вів далі Еберсоул. Дивився він головно на Нейта. Як не дивно це мені тоді видавалося, він виділив Нейта Гопенстенда як центр опору, що відчував у залі.

Нейт, хай Господь благословить його кутні зуби і зуби мудрості, легко міг сікатися з такими, як Еберсоул. Він продовжував стояти, взявшись у боки, і навіть оком не змигнув, і тим паче не відвів очей від Еберсоула.

— І як ви пропонуєте це зробити? — запитав Нейт.

— Перепрошую, як вас звуть, молодий чоловіче?

— Нейтан Гоппенстенд.

— Так ось, Нейтане, я вважаю, що винного вже виявлено, чи я неправий? — Еберсоул говорив терпляче, по- вчительському. — Точніше, він сам себе виявив. Мені сказали, що цей бідолаха Стоуклі Джонз був ходячою рекламою Зламаного хреста ще від…

— Перестаньте це так називати! — урвав Скіп, і я аж трішки підскочив, стільки нелюдської злості було в його голосі. — Це вам не якась зламана штука. Це знак миру, чорт забирай!

— А вас як звуть, сер?

— Стенлі Кірк, для друзів Скіп. Ви можете називати мене Стенлі.

По цих словах залом пробіг тихий, нервовий смішок, Еберсоул його мовби не почув.

— Що ж, містере Кірку, ваш семантичний софізм врахований, та він не змінює того факту, що Стоуклі Джонз і тільки він один демонструє цей символ по всьому студмістечку ще з першого дня семестру. Містер Дірборн повідомив мене…

— Містер Дірборн навіть не знає, що таке знак миру і звідки він походить, — перебив Нейт. — Тому, гадаю, дещо нерозумно з вашого боку надто покладатися на його слова. І в мене, містере Еберсоуле, на спині куртки випадково намальований знак миру, тож звідки вам знати, що це не я бризкав балончиком?

В Еберсоула відвисла щелепа. Не сильно, але досить, щоб зіпсувати співчутливу посмішку та ідеальний вигляд з обкладинки журналу, а заступник декана Ґарретсен насупився, немов зіштовхнувся з поняттям, якого він не розуміє. Хорошого політика або університетського адміністратора вкрай рідко вдається захопити зовсім зненацька. Це надзвичайно дорогоцінні моменти. Цим я дорожив тоді й, по-моєму, дорожу ним і сьогодні.

— Брехня! — вигукнув Дірка швидше ображено, ніж сердито. — Навіщо ти брешеш, Нейте? Ти остання людина на третьому, від якої я очікував…

— Я не брешу, — відповів Нейт. — Підіймись у мою кімнату і дістань з шафи мій бушлат, як не віриш. Перевір.

— Ага, а заразом заглянь і до моєї шафи, — сказав я, підводячись поряд з Нейтом. — Перевір мою стару шкільну куртку. Ти її відразу впізнаєш. Ота, зі знаком миру на спині.

Еберсоул вдивлявся в нас, злегка примруживши очі, а тоді запитав:

— Коли саме ви намалювали цей так званий знак миру на своєму одязі, молоді люди?

Цього разу Нейт збрехав. На той час я знав його достатньо добре, щоб зрозуміти, як йому було важко… але він