Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

які розвівались від подихів теплого й ароматного вітру. Вітер, здавалось, жив тут і вдихав життя в кожнісіньку складку занавісок. Геть як Хамсін, теплі обійми якого Рен відчувала крізь сон.

— Сатьяване, Сатьяване! — кликав незнайомий глибокий голос. — Мені личить, Сатьяване?

Тоді Рен помітила чоловіка, який стояв спиною до неї. Перед ним кружляла в новому вбранні ставна дівчина. Що вбрання нове, Рен не сумнівалася. Вона піймала себе на думці, що ось-ось зможе точно сказати, звідки і коли обновки привезли. Багряна краса нагадувала одіж Адіті — червоне з золотом, багата вишивка і шаль, перекинута через плече. Руки дівчини вкривали вигадливі візерунки, наче плетиво золотисто-мідної павутинки. Темне волосся вабило погляд, з вух спускалися вигадливі сережки, проте роздивитись обличчя ніяк не вдавалося.

Чоловік схвально кивнув і відказав:

— Ти чарівна, мов квітка лотоса, Савітрі!

* * *

Коли Рен прокинулась, її оточували прозорі стіни. Хамсінове тепло зникло без сліду.

«Хто ти, Савітрі?..» — знущально продзвеніли голоси і розтанули в ранковій тиші. Чи полуденній. Чи вечірній. Дівчина не знала, яка пора дня. Зіґфрід колись давно — наче в іншому житті — казав не слухати голосів. Та її несподівано вабив шанс торкнутися давньої і, мабуть, важливої історії, котра розгорталася в житті принцеси Савітрі. Тієї, яка дала їй свої ім’я та душу.

Не минуло й кількох хвилин, як прийшла Аматерасу: вислухати історію від «головної підозрюваної». Головна підозрювана була певна, що директорка ламає комедію.

— Попросіть Діке вислухати мене, — запропонувала Рен очевидний варіант. — Адже, попри проблеми з пам’яттю, їй до снаги розрізняти, де правда, а де брехня.

— Вона наразі не може застосовувати своє напрочуд помічне вміння, — відрізала директорка. — Та вихід ми однаково знайдемо. Витрачайте час із користю, поки не можете відвідувати заняття.

Витрачати час із користю не вдалося: оскільки було заборонено будь-кому навідувати Рен без особистого дозволу директорки, то в «головної підозрюваної» навіть книг не знайшлось, аби почитати. Дівчина спробувала відправити Хамсіна до Нікти з вісточкою. Проте вітер не зміг покинути ізолятор, і йому це вельми не сподобалось.

Надвечір — за мірками Рен — зазирнула Діке.

Вона підійшла до скляної стіни впритул і стиха привіталася. На обличчі координаторки боролися бентежні емоції, геть не притаманні їй. Тонка долоня лягла на скло.

— Привіт. Скажу одразу: я давно мала підозру, що в тебе коїться щось дивне з пам’яттю, — Рен вирішила розповісти це одразу ж, щоб розвіяти тривогу Діке. — Але, коли це тебе турбує, то я знайду шлях порозумітися з Аматерасу. Вона не дурна, і я теж.

Чорнявка мовчки кивнула, тоді поклала і другу долоню на скло, ніби планувала протиснути його наскрізь, і спитала:

— Якщо ти вже дізналася про мою проблему, то хочу поставити кілька питань. Коли можна. Ми ж давно знаємося, правда?

— Так. Майже два роки. Ти й цього не пам’ятаєш?

— Довго пояснювати. Але я про це

знаю ]]> , не хвилюйся.

— Гаразд, — Рен підійшла до скляної стіни зі свого боку і приклала руку навпроти тонкої долоні координаторки. — Можеш не критися. Мені добре відомо, як воно — не мати спогадів і чіплятися за уривки, розсипані всередині.

Вуста Діке торкнула усмішка.

— Тоді скажи, Рендалл: чи ми друзі?

— У певному розумінні.

— І ти не вбивала Бентен Акай?

— Ось дурниць не питай.

— Гаразд. Тебе виправдають — тебе й Енліля. Я суддя. Я — найкраща суддя. Мій професійний обов’язок — досягти того, щоб тебе звільнили. Але мені доведеться зважитися на зміни. Чи зможемо ми й тоді підтримувати товариський зв’язок? У певному розумінні.

— Не знаю, — Рен стенула плечима, подивована тим, що Діке — незворушна Діке — сама заговорила на цю тему. — Май на думці, що серед моїх найближчих друзів — богиня ночі, яка може знищити нас порухом пальця; бог вина, котрий постійно приховує щось; кандидат у Тріаду з роздвоєнням особистості, одна з яких хоче вбивати… О, а ще я кохаюся з найбільш неврівноваженим вогневиком в Академії.

— Що ти маєш на увазі? — здивувалася Діке, котра іронії не вловила і тепер лупала прекрасними очима на свою підопічну.

— Хоча б те, що в моєму колі спілкування предостатньо дивних осіб. Тому я не вірю, що ти змінишся настільки, аби я не захотіла мати з тобою справи, — усміхнулася Рен. — Ти пішла зі мною до Бентен. Ти відчула, що вона має на думці щось замовчане. Не знаю, як я тримала б себе в руках, якби тебе не було поруч, коли ми знайшли її.

Діке вдивлялася в лице Рен так довго, що дівчина відчула, як червоніє від незвичної відвертості. Та координаторка врешті усміхнулася.

— Гаразд, Рендалл Савітрі. Таке відчуття, наче після твоїх слів мені неодмінно вдасться перемогти.

Рен не уточнила, кого чи що Діке хоче перемогти, бо координаторка негайно пішла геть, покинувши її наодинці зі скляними стінами і роздумами про вчинок Бентен.

Дівчині дуже хотілося пригадати схему, котру вибудувала покійниця, адже це могло наблизити її й до відповіді про те, яку мрію вирощувала та. Однак події минулої ночі стали надто сильним шоком, а деталі схеми плуталися перед внутрішнім зором, як і прощальні слова Бентен. Вона говорила про те, що спізнилася. Про смерть Гермеса і мандрівку в минуле. Про те, що…

«Усі загинуть», — тонкий голос ожив у думках, і мурашки сипонули по спині.

Рен сперлася спиною об тверду стіну і спробувала пригадати все.

Чого хотіла Бентен? Вона виростила велику мрію. Віддала задля цього життя. Звинуватила її, Рендалл Савітрі, у своїй загибелі. Щоб її ув’язнили тут і…

І тоді вона з Енлілем не потрапила б у минуле, як того боялася Бентен.

І не стала би причиною Гермесової смерті.

Бентен була до останнього певна, що цього ще не сталося. Та це не так. Тому — спізнилася. Тому…