Шевчук Валерій - Три листки за вікном, Шевчук Валерій

"Я ваш, панно!" — мовив голосніше. Дівчина затулила руками оголені перса, і її обличчя спотворилося від страху. Розтулила рота й закричала без крику, кричала й відступала від мене. Тоді повернулася й побігла. Незграбно й спотикаючись — входила в непрозору тьму. Я побіг слідом. Закусив губу і мчав, аж серце мені зупинялося. Не міг дозволити їй утекти, а може, це так вона зваблює мене? Може, веде мене так у затишну віталеньку, в якій будемо тільки вдвох? Ноги мені мліли, очі вибалушувалися, я безгучно кликав її, безгучно прохав, бо таки хотів, щоб хтось мене в цьому світі полюбив. Але дівчини вже не було, а тільки кам'яна круча, на самому краєчку якої стояв Барановський. Повернув до мене зелене й худе обличчя й дивився. "Я вас любив, пане вчителю, — сказав він просто й лагідно. — Тому не штовхайте мене в прірву!" — "Бідний, бідний хлопчику! — прошепотів я. — Чи ж я тебе в ту прірву штовхав?" Повернувся й пішов од нього геть. Назад у свою порожню й самотню кімнату, в якій хотів знайти загублений спокій. Хотів лягти в ліжко, запалити сигару й дивитися на теплий вогник свічки. Хотів знову намалювати на полотні уяви образ коханої й переконати себе, що люблю її. "Я вас люблю, панно Фридерикс, — твердив я, наче учень, котрий зазубрює урока. — Я вас люблю…"

Сад Фридериксів був засипаний снігом, гілля густо обросло інеєм, і коли хмари в небі не затуляли сонця, цей сад наливався осяйним світлом, грали й мінилися кришталево-крижані спалахи, а земля іскрила. Це світло осяювало обличчя Софії, з якою гуляв по розчищеній доріжці, й ніколи панна не здавалася мені такою гарною, як у той момент. Оповідала про квіти, які росли тут улітку, про клумби й газони, про дерева та фрукти, які тут родили. Очі її захоплено блискотіли, а вуста розчервонілися, ніби ягоди. Грали півмісяці рум'янців на щоках, а рука без рукавички, яку витягувала з муфти, була ніжна й прозора. Від дихання біля рота звивалася біла хмарка, і я мимоволі подумав, що весь цей іній і є її замерзле дихання.

На сад дивилося троє вікон з будинку Фридериксів, і я знав, що в кожному за фіранками завмерло по парі очей. Ці очі стежили за нами й не втомлювалися, бо запалилися гострою цікавістю, але зараз мені було байдуже й до цих очей, я оповідав Софії про своє дитинство і про свого доброчесного батечка. Про залізні принципи його існування і про його теорію чесної бідності. Зрештою, це вперше так докладно згадав я в Житомирі про батька, хтозна-навіщо розповідав про нього зараз — ідеали чесної бідності не завжди подобаються паннам на виданні. Але язик мій натхненно молов, і це, здається, трохи пригасило радісний настрій співрозмовниці.

— Такі люди, як ваш батько, — сказала вона, — здебільшого не здобувають кар'єри.

— О, воістину! — відповів я. — Він тієї кар'єри й не здобув. Як був титулярним радником, ним і залишився.

— А ви, — спитали мене ніжні вуста, — теж хочете бути тільки титулярним радником?

— Аж ніяк! — заперечив я. — Коли вже ступати на драбину світу, нерозумно не підійматися по ній.

— Ах, як чудово ви висловилися! — вигукнула Софія, і від її срібного голосу з найближчої гіллячки осипався сніг. — Мені казала мамінька, що вас вважають за багатонадійного…

— Було б для кого старатися, — сказав багатозначно й торкнувся руки, що висунулась у цей час із муфти. На те від трьох вікон, що дивилися на нас, полилися потужні струмені, я навіть розрізнив, хто звідки дивиться: посередині підглядала мадам Фридерикс, з правої руки — Наталя, а з лівої — покоївка.

— Аж не віриться, — сказав я, — що така ніжна ручка любить домашню роботу.

— А я не люблю домашньої роботи. Люблю тільки варити варення й пекти пироги… Правда, це старомодно?

— Для сучасної жінки, — сказав я переконано, — це немалі достойності.

— Правда? — чарівно всміхнулася Софія. — А вам справі подобається музика?

— Анітрохи, — не менш переконано мовив я. — Але коли вона подобається вам… Софія зітхнула, і її рука м'яко стисла мою.

— Хочу вам признатися, — сказала, ще раз зітхнувши, — я теж не люблю музики. Коли б не мамінька, не підходила б до інструмента.

— У світі так не годиться…

— Саме тому я й училася, — сказала скромно. — Як могла…

– І чудово змогли, — мовив я.

Ми стали одне супроти одного, не випускаючи руки з руки, і я залюбки потонув у її темних очах.

— Здається, за нами стежать, — шепнула панна.

— Звісно, стежать, — сказав я. — Але чи нас це обходить?

— Неприємно, — озвалася Софія й повела плечима. Тоді я відчув натхнення.

— Нехай цілий світ дивиться! — вигукнув неголосно. — Чи нам із вами ховатися? Адже ми гарно й порядно дружимо чи не так?

Панна погасила віями очі, а коли подивилася на мене знову, я втонув у солодкій купелі.

— Уже ходжу до вас місяць, — сказав я. — Чи ж приємно вам?

Софія глянула на мене, гостро скинувши очима.

— Ходімте, — шепнула вона. — На нас дивляться…

— Але я хочу дочекатися вашої відповіді.

— Хіба не бачите?

— Бачу, але хочу вашого слова.

— А я… — витисла нарешті. — Я вам подобаюся?

— Безмірно, — мовив я. — Однак бути нав'язливим…

— Це ви нав'язливий? — здивувалася вона. Три потужні струмені лилися з трьох вікон; здається, вони нервували мене, але й по-своєму збуджували.

— Може, вам неприємно, що таке говорю? — спитав обережно.

— О ні, чому ж! — поспішила запевнити Софія.

— То продовжувати мені приходити далі?

— А хіба вам у нас неприємно?

— Хочу вияснити ваше ставлення. Софія замовкла. Вийняла руку, а другою з муфтою помахувала.

— Примушуєте до надмірної відвертості, — сказала вона.

— А ще не пора?

— Мамінька каже, що пора, — наївно озвалася дівчина.

— О, ваша мамінька достойна й розумна жінка. А як ви вважаєте?

— Мені соромно про це говорити…

— А все-таки?

— Давайте пройдемо далі. Там звернемо на малу стежку, і тоді на нас не дивитимуться. — Вона прошепотіла це якось зразу й навіть пристрасно.

Я ступив уперед, але її рука притримала мене.

— Не поспішайте так, — сказала тихо.

Ми пішли прогулянковою ходою, але я ледве стримувався, щоб не пришвидшити кроку. Біля загорожі стежка й справді повертала вбік, тут ми могли сховатися.

Стали під яблунею, обсипаною снігом та інеєм, і Софія подивилася на мене просто.

— То яке ваше слово? — спитав я.

— Мені приємні ваші візити, — сказала вона без зайвої соромливості. — Чи ж ви полюбили мене?

— Мрію вами, — мовив я.

Вона похилилася до мене, і ми змушені були впасти одне одному в обійми. Побачив перед собою жагуче розхилені вуста й припав до них. Панна кволо впиралась об мої груди, але вуст не віднімала. Нарешті різко відхилилася й задихано прошепотіла:

— Коли любите, беріть мене швидше з цього дому. Беріть, бо я тут задихаюся!..

Я почав обціловувати її обличчя, аж доки знову не натрапив на гарячі вуста. Ми обоє тремтіли, як у пропасниці.

— То що скажете на моє слово? — спрагло прошепотіла вона.

Ініціатива була вже не в моїх руках, але я не вражався.

— Візьму вас, — пролепетав я.

— Якнайшвидше?

— Якнайшвидше.

Вона застогнала й усім тілом припала до мене. Я знову пив її вуста, а вона трепетала в моїх обіймах, як пташка. Нараз здригнулася й відштовхнулася від мене.

— Вертаймося, — сказала, не дивлячись на мене. — А то вони підіймуть тривогу. Скажемо маміньці зараз?

— Чого ж, — мовив я, намагаючись пригасити зайве збудження. — Коли вже ми дійшли з вами згоди…

Вона подивилася на мене довгим, лагідним, проникливим поглядом.

— Ви дуся! — сказала розмлоєно.

— А ви чарівниця! — підхопив я пристрасно. Вона засміялася, ми вийшли на алею, і нас добре побачили всі три вікна. Рук ми вже не тримала з'єднаними, а йшли трохи наче й сторонячись одне одного.

— Не поспішайте, — попередила мене Софія.

Ми ступали поволеньки, обоє заспокоювалися, обоє мали майже байдужі лиця, йшли назустріч трьом струменям, що лились із шибок; я вже навіть побачив уклеєну в скло монументальну постать мадам Фридерикс; здалося мені, що очі її відсвічують червоним. У другому вікні стояло бліде, майже біле обличчя Наталі, а покоївка десь зникла. Зрештою, вона з'явилася з-за рогу дому в накинутій на плечі свитці і в зав'язаній під підборіддям хустці. Обличчя її цвіло, а з рота виривалися струмені пари.

— Ходіть уже, пані кличуть, — озвалася вона, не в силі загасити усміху, який, до речі сказати, таки прикрашав її миле личко.

— Що вона хоче? — холодно спитала Софія.

— Кажуть, самовар закипів, — блиснула лукавими очима наймичка.

— А він таки справді закипів? — спитав я, мимоволі переймаючи той її усміх.

— Аж на столі стрибає, — відказала весело покоївка й крутнулася на стежці, щоб якнайшвидше сховатись із морозу…

Я повертався додому, приголомшений тим, що відбулося. Западали ранні зимові сутінки, від чого сніг став прозірчасто-синій, а над головою розгорнулося бузкове тремтливе небо, яке готувалося впасти на голови всім живим і, з'єднавши бузкові площини із площинами синіми, народити ніч. Я йшов обережно, наче крадучись, готовий щохвилини пришвидшити крок, — не хотів, щоб мене хтось перестрівав із знайомих. Сьогодні бажав набутись сам, непомітно прослизнути в свою кімнату і вже там розмірковувати про все, що сталося, а може, просто покупатись у солодких хвилях, якими мене обдаровано. Хотів бути задоволений і щасливий, бо, відколи знаю себе, не відав таких почуттів і такого піднесення. Здається, не так багато часу минуло відтоді, коли я вирушив із Києва до Житомира, а скільки всього сталося? Коли б під цю хвилю зустрів я себе самого, отого холоднозорого молодика, від якого всі сахалися, відчув би те, що до мене відчували інші люди: обридження і острах. Зараз же я був добрий, благий, розмлоєний, щасливий — не мав діла ні до кого у світі, бо збагнув не таку вже й малу істину: жити у світі і зі світом ліпше, ніж залишатися його холодним спостерігачем. Усе менше й менше користуюся я даром роздвоєння, все рідше й неохочіше відпускає од себе моє видиме невидиму частину єства; більше того, в цей чудовий, синьо-бузковий вечір я пізнав ще одне: саме тепер починаю ставати по-справжньому цілісним. Раніше я цілісністю тільки хвалився, а зараз починаю нею жити — оця моя нехіть до роздвоєння і є ознакою того. Ні, не був я такий засліплений, щоб не бачити: Софія просто поспішає вийти заміж, а її матінка прагне якнайшвидше ту дочку випхати з дому; я знав, що не для мене той затишний дімець, та й не вмістив би він дві родини.