Михайло Шолохов - Тихий Дін

Та-а-ак, — крехнув Коршунів і попрямував через вулицю до тину. Пантелей Прокопович поспішав за ним, розгортаючи мішечок пальцями, охопленими гнівним тремтінням.

— От, з'їж цукерку, медова... — яхидно частував він свата, їж, будь ласка, від —зятя частую... Життя твоє не солодке, може заїсиш, а син от чи заслужить таку честь, чи ні...

— Ти моє життя не чіпай. Я саїМ про нього знаю:

— Спробуй, зроби честь! — з перебільшеною привітністю вклонявся Пантелей Прокопович, забігаючи поперед свата. Скрючені пальці його білували цукерку, обдираючи сріблясто-тонку загортку.

— Ми до солодкого не звичні, — відводив Мирон Григорович сватову руку. — Це звикли ми, зуби в нас від чужих гостинців кришуться. А тобі, свате, не годиться по милостиню для сина ходити. Потреба є — до мене прийшов би. Зятеві вже я дав би... Наталка ж ваш хліб їсть... Можна б дати на бідність твою.

— В нашому роді милостині ще ніхто. не просив, не бреши, свате, дубовим язиком! Хвальби1 в тебе багато, свате!.. Дуже багато!.. Мо' через те, що багато живеш, і донька до нас'пішла?

— Стривай,—владно кинув Мирон Григорович. — Лаятись годі нам. Я не лаятись прийшов, схаменись, свате. Ходімо, погомонимо, справа є.

— Ні про що нам гомоніти.

— Отже, є про що. Ходім.

Мирон Григорович схопив свата за рукав чекменя і звернув у завулок.

Минаючи двори, вони вийшли на степ.

— У чім справа? — спитав Пантелей Прокопович, тверезіючи від стихлої злоби.

Він скоса подивився на біляве ластате обличчя Коршунова. Той, підвернувши довгі поли сурдута, сів на насип рівчака, дістав старенький з торочкуватими краями кисет.

— Ось, бачиш, Прокоповичу, ти не знать чого наскочив на мене, мов той битливий півень, а так воно родичам не годиться. Негаразд наче,, га? Я хочу дізнатися, — почав він уже іншим твердим, грубуватим тоном, — довго чи ні твій син знущатиметься з Наталки? Ти мені скажи.

— Про це в нього питай.

— Мені нічого в нього питати, ти свойому куреню голова,— з тобою я і розмову маю.

Пантелей Прокопович чавив у жмені очищену цукерку. Шоколядна липка рідота лізла в нього між пальців. Він витер долоні об брунатну глину насипу, мовчки почав закурювати. Скрутив папірець, всипав з чвертки щипку турецького тютюну і простягнув паніку сватові. Мирон Григорович взяв не вагаючись, теж скрутив цигарку за рахунок щедрого мохівського подарунку. Закурйли. Над ними білопінними пишними грудьми висіла хмара, і до неї у високу височінь струмилася від землі, хвилюючись від вітру, тендітна нитка павутиння.

День западав. Мирна, невимовно лагідна вколисувала вереснева тиша. Небо, вже втратило свій літній блиск, тьмяно голубіло. Над канавою розкидало пишний багрянець бозна звідки занесене яблуневе листя. За хвилястою хребтиною гори ховалась розгалужена дорога, — марно вона манила людей іти туди, за смарагдову, неясну, мов сон, нитку обрію, в невідомі простори, — люди, прикуті до оселі, до буднів своїх, нудились в роботі, знесилювались на молотьбі, і дорога — безлюдний тужний слід, — текла, перетинаючи обрій, у невідь. По ній, збиваючи куряву, з недоладною зграбністю топтався вітер.

— Неміцний тютюн, як трава, — випускаючи хмарку диру, сказав Мирон Григорович.

— Слабуватий, а... приємний, — погодився Пантелей Прокопович.

— Відвітуй мені, свате, .— розслабленим голосом попрохав Коршунов і загасив цигарку.

— Григорій про це нічого не пише. Він тепер поранений.

— Чув я...

— Що далі буде — не знаю. Мо' й справді вб'ють. Це як?

— Як же так, свате?., розгублено і жалісно закліпав Мирон Григорович. — Живе вона — ні дівка, ні баба, ні чесна удова, таже це не годиться... Знаття б, що воно так станеться, я б, вас, сватів цих, і на поріг не пустив, а то як же так?.. Ех, свате, свате... Кожному свою дитину шкода... Кров — вона дається знати.

— Чим я пособлю?.. — зі стриманою люттю розпочав наступ Пантелей Прокопович. — Ти мені скажи до пуття. Чи я радий тому, що син'з двору пішов? Чи мені від цього користь яка? От люди!

— Ти йому напиши, — глухо диктував Мирон Григорович, І в такт його словам шаруділа глина, стікаючи з-під долонь у рівчак брунатними забавковими струмочками,— хай він раз і назавжди скаже...

— Дитина в нього від тої...

— І від цієї буде дитина! — крикнув багровіючи Коршу-нів. — Хіба можна так з живої людини? А?.. Раз смерть собі заподівала і тепер каліка... і її трутити в могилу? А?.. Серце ж, серце... — зашипів Мирон Григорович, одною рукою дряпаючи собі груди, другою притягаючи св та за поли. — Чи в нього вовче?

Пантелей Прокопович сопів, відвертався.

— ...баба висохла за ним, і іншого немає їй жйття. Живе ж у тебе бурлачкою.

— Вона нам рідніша за рідну! Замовчи ти! — крикнув Пантелей Прокопович і встав. Розійшлись вони в різні боки, не прощаючись.

XVIII

Викидаючись з річища, розбивається життя