Себастьян Фолкс - Пташиний спів

Ізабель та її пруссак. Він уявив, що б він вчинив, якби зустрів його. Без жодних труднощів і сумнівів він би натне на гачок свого револьвера; він би навіть, не вагаючись, витяг чеку з гранати. Стівен не знав, якої відповіді чекав Грей. У нього в голові був туман, де ясною залишалася лише одна думка: тепер, коли він зайшов так далеко, коли загинуло так багато солдатів, було би божевіллям поступитися та відійти. Він сказав правду:

— Так. І чим більше, тим краще.

— І ви, попри те, педантично ставитися усього лише до дюжини полонених, застрелених солдатами, життя яких німці зробили нікчемним?

Стівен всміхнувся.

— Я знаю, які вони. Вони здаються у полон, щойно втрачають можливість безпечно вас убити. Знаю усі їхні «камеради» та сувеніри. Але треба дотримуватися правил порядності. Можливо, це звучить дивно, але ми настільки принизили людське життя, що треба залишити хоч якесь місце, де може знову вирости гідність. Колись-таки вона виросте. Ми з вами її не побачимо, та побачать наші діти.

Грей ковтнув та мовчки хитнув головою. Врешті він промовив:

— Колись ми зробимо з вас офіцера. Але вам доведеться забути про ненависть. Пам’ятаєте, коли я приходив до вас у шпиталь? Я казав, щоб ви полишити те чаклунство. Ви полишили?

— Я роблю це лише для капітана Уїра — він просить мене. Більше ні для кого.

— Ви самі у це не вірите?

— Я підтасовую карти. Як я можу в це вірити?

Грей засміявся та струсив крихти з губ.

— А у що ж ви вірите?

— У війну.

— В якому сенсі?

— Я хочу побачити, чим усе це закінчиться.

— А ще у що? — обличчя Грея знову нагадувало зацікавленого лікаря.

— Іноді, — Стівен вже втомився вивертатися, — я вірю у якийсь вищий задум. У різні плани досвіду. У те, що існує можливість все пояснити.

— Я так і думав, — сказав Грей. — У більшості людей навпаки: чим більше вони бачать, тим менше вірять.

Стівен підвівся та наполегливо сказав:

— Я бачив ваше обличчя тоді, у той липневий ранок, коли ми атакували під Бокуром. Ви віддали мені наказ на початку комунікаційної траншеї.

— І що?

— Я подивився вам у вічі — вони були абсолютно порожні.

Грей, уперше за весь час, відколи Стівен його знав, не мав що сказати. Він кашлянув та опустив очі. Коли ж спромігся знову примусити себе зустріти погляд Стівена, то сказав:

— Це дуже особисті моменти.

Стівен кивнув.

— Знаю. Я був там. І бачив величезну порожнечу у вашій душі, а ви — у моїй.

Артура Шоу та Вілла Стенлі — солдата, який загинув тоді з ним, — поховали. Спочатку їх довелося дістати з тієї незапланованої могили в тунелі, для чого залучили чотирьох чоловік. Вони працювали три дні, щоби прокопатися до тіл, і, просуваючись, обшивали тунель. Місія була небезпечною, і Уїр відмовляв від неї. Але його відправили у тил, і солдатам вдалося отримати дозвіл у тимчасового командира роти, поступливого чоловіка на прізвище Картрайт.

Джек Фаєрбрейс стояв між Джонсом і Евансом, стискаючи у долонях капелюх, поки падре читав молитви поховальної служби. Зверху на загиблих товариші кинули кілька жмень землі. Джека не здивувало те, що сталося. У нього не було жодної причини сподіватися, що його друг буде жити набагато довше за сина. Коли вибухнуло у німецькому тунелі, то він знав, які новини почує: внизу були двоє, один з них — Артур Шоу. Коли Філдінг повідомив йому, він лише кивнув. Цим світом керувала непродумана жорстокість; немає сенсу шукати якісь пояснення.

Вони заспівали гімн, який подобався Шоу, — «Там, далеко, є зелений пагорб». «І справді, далеко», — подумав Джек, роздивляючись свої вкриті жовтуватим брудом чоботи. Зазвучала сурма. Солдати почали розходитися, із зусиллям витягуючи ноги з глини. Шоу востаннє спустився під землю.

Підрозділ Джека зараз був на резервній лінії траншей, солдатів розмішували у халупі на фермі. Тайсон, Шоу та він сам колись разом купили невеличкий примус, яким тепер володів він один. Він запросив Джонса та Еванса на бляшанку тушонки з картоплею, а Еванс приніс квасолю та пиріг, який йому надіслали з дому.

— Це нікуди не годиться, — сказав Джек. — Маємо випити за нього, — він підійшов до дверей халупи та висипав тушонку з квасолею на підлогу.

Коли стемніло, вони пішли через другу лінію траншей до села, де, як казав Філдінг, був приємний кабачок. За його спрямуванням вони знайшли кімнату в будинку за головною вулицею.

Поки вони прибули на місце, в Джека страшенно змерзли руки. Манжети форми терлися об задубілі вени, і Джекові здавалося, ніби його пальці б’є струмом. Тіло жадало теплої води. Приміщення було вщерть набите солдатами, які намагалися пролізти якомога ближче до пічки в кінці кімнати. На ній стояла глибока сковорідка і плювалась маслом. Дві жінки кидали туди повні пригорщі картоплі, котру потім подавали зі смаженою яєчнею тим радісним воякам, кому пощастило знайти місце за довгим столом.

Джек пробився туди, де жінка наливала у келихи світле пиво. Зі свого