Еріх Марія Ремарк - Три товариші

іншого лікаря, щоб той по совісті сказав йому всю правду. Той дав йому ще менше. У відповідь на це Рот перевів своє майно на гроші й розподілив на два роки, зовсім не турбуючись уже про лікування хвороби, його доставили в санаторій з сильною кровотечею. Він важив тоді дев'яносто фунтів. Тепер важив сто п'ятдесят і настільки поздоровішав, що міг знову повернутися додому. Але грошей у нього вже не було.

— Ну що я тільки там робитиму? — сказав він, звертаючись до мене, і почухав свою рудоволосу голову. — Ви ж тільки-но звідти, як воно там?

— Там багато дечого змінилось, — відповів я, розглядаючи його кругле, одутле обличчя з білястими віями. Він видужав, хоча його вважали безнадійним; крім цього, мене в ньому ніщо не цікавило.

— Я змушений буду шукати собі якусь службу, — сказав він. — Як тепер там з роботою?

Я знизав плечима. Для чого пояснювати йому, що він, певно, не знайде ніякої. Він досить швидко і сам переконається в цьому.

— У вас є якісь зв'язки, друзі абощо? — спитав я.

— Друзі… гм, та ви ж самі знаєте. — Він в'їдливо посміхнувся: — Якщо ви раптом лишилися без грошей, вони поскакають геть, як блохи з дохлого собаки.

— Тоді вам буде нелегко.

Він наморщив лоба:

— Не уявляю, як воно буде… У мене лишилося всього кілька сот марок. Я ж нічого не вчився, хіба що витрачати гроші. Мій професор, здається, мав рацію, хоча і в інший спосіб… я таки відправлюсь на той світ через два роки… хоча, можливо, від кулі…

Мене раптом охопив безрозсудний гнів на цього недоумкуватого базіку. Хіба він досі не зрозумів, що таке життя? Поперед мене йшла Пат з Антоніо, я бачив, як повужчала шия Пат в пазурах хвороби, я знав, як вона любила життя, і я б міг у цю мить убити Рота, коли б від цього могла видужати вона.

Поїзд рушив. Рот махав нам капелюхом. Ті, що лишилися, кричали йому вслід всяку всячину і сміялись. Одна дівчина, спотикаючись, трохи пробігла за поїздом і зривистим, слабим голосом кричала:

— До побачення! До побачення!…

Потім повернулась назад і залилася сльозами. Всі зніяковіли.

— Ей! — гукнув Антоніо. — Хто плаче на вокзалі, мусить платити штраф. Такий старий санаторний закон! Штраф до каси наступного свята!

Він широким жестом простягнув руку. Знову всі засміялись. Дівчина теж посміхнулася крізь сльози, що заливали її нещасне, загострене обличчя, і вийняла з кишені пальта потертий гаманець.

Мені вже несила було зносити це видовище. Оці обличчя навколо, це ж зовсім не сміх, це судорожна, болісна веселість, якісь гримаси.

— Ходімо, — сказав я Пат, міцно взявши її під руку.

Ми мовчки йшли вздовж вулиці села. Біля ближчої кондитерської я зупинився і взяв коробку цукерок.

— Смажений мигдаль, — сказав я, подаючи їй пакунок. — Ти ж любиш його, правда?

— Роббі… — мовила Пат. Її губи дрижали.

— Хвилиночку, — відповів я і швидко пішов до сусіднього магазина квітів. Якомога спокійніше я вийшов звідти з букетом троянд.

— Роббі… — зворушено вимовила Пат.

Я дещо жалісно посміхнувся:

— На старість іще кавалером стану, Пат.

Не знаю, що на нас найшло. Напевно, це все від того триклятого поїзда, що тільки-но відійшов. Воно подіяло на нас, як олов'яна тінь, як злий вітер, що зривав усе, що ми з такою силою хотіли втримати. Чи не перетворилися ми на дітей, які заблудилися, потрапили у безвихідь і хотіли виказати свою хоробрість?

— Ходімо швидше вип'ємо трохи, — запропонував я.

Вона хитнула головою. Ми зайшли до першого кафе і сіли за вільний стіл біля вікна.

— Ти що хочеш, Пат?

— Рому, — відповіла вона, поглянувши на мене.

— Рому, — повторив я і схопив її руку під столом.

Вона міцно притиснула руку до моєї долоні.

Принесли ром. Це був баккарді з лимоном.

— За тебе, мій вірний коханий, — сказала Пат, підіймаючи чарку.

— Мій старий, вірний друг! -відповів я.

Ми посиділи ще трохи.

— Як дивно іноді буває, га?- промовила Пат.

— Так. Іноді таке находить… Але знову минає.

Вона кивнула. Ми пішли далі, щільно притулившись одне до одного. Повз нас топали запряжені в сани коні, від них здіймалася пара. Пройшли стомлені, засмаглі на сонці лижники, команда хокеїстів у біло-червоних светрах; від них пашіло здоров'ям.

— Як ти себе почуваєш, Пат? — спитав я.

— Добре, Роббі.

— Ми ще покажем, на що ми здатні, правда?

— Так, любий. — Вона притиснула до себе мою руку.

Вулиця спорожніла. Вечірня зоря ніби рожевою наміткою вкрила засніжені гори.

— Пат, — сказав я, — ти ж зовсім не знаєш, яка сила грошей у нас. Кестер прислав…

Вона зупинилась.

— Та це ж чудово, Роббі. Тоді ми ще якось виберемося на люди, але по-справжньому.

— Безумовно, — сказав я. — Скільки захочемо.

— Тоді підемо в суботу до курзалу. Там відбудеться останній великий бал цього року.

— Але ж тобі не можна виходити увечері.

— Більшість хворих не мають дозволу, а все ж виходять.

Я замислився. Побачивши вираз сумніву на моєму обличчі, вона сказала:

— Роббі, весь час, коли тебе не було тут, я робила все, що мені приписували. Я вся перетворилася на полохливий рецепт, не більше. Нічого не допомогло. Мені стало гірше. Не перебивай мене, я знаю, що ти хочеш сказати. І я знаю, до чого все йде. Але той час, який ще лишився мені, цей час із тобою — дозволь мені робити, що я хочу.

Її обличчя, осяяне призахідним сонцем, почервоніло. Воно було серйозне і спокійне, сповнене глибокої ніжності. «Про що це ми розмовляємо? — думав я. У мене пересохло в роті. — Це ж неприпустимо, щоб ми отак стояли й говорили про щось таке, чого не може бути, не повинно бути. Адже це Пат, це вона сказала ці слова так спокійно, майже без суму в голосі, ніби проти цього вже нічого не вдієш, ніби вже нема навіть найменшої крихти обманливої надії, — це ж Пат, сливе дитина, яку я повинен захищати, Пат, яка раптом стала від мене така далека, свідома й покірна тому безіменному, потойбічному…»

— Ти не повинна говорити про подібні речі, — нарешті пробурмотів я. — Я ж лише мав на увазі, що ми могли б спершу запитати лікаря.

— Ми більше нікого не питатимем, нікого! — Вона хитала красивою, маленькою голівкою й закоханими очима дивилась на мене. — Я більше нічого не хочу знати. Я лише хочу