Стівен Кінг - Коли впаде темрява

три чверті порожня. Кертіс вхопив цілу пляшку і вижлуктив її ледь не одним ковтком. Вона була теплою, але смак мала такий, який мусять мати води тих рік, що течуть на небесах. Майже негайно в нього заграло в череві. Він кинувся до дверей, перехилився через поріг і виблював воду на приступку.

— Глянь-но, ма, не треба ніяких пальців! — вигукнув він, і сльози рясно текли йому по обличчю. Він подумав, що міг би виригати хоч би й просто на підлогу покинутого трейлера, але перебувати в одній кімнаті з власними відходами йому не хотілося. Особливо після того, що з ним трапилось.

Усе, більше я не збираюся ніколи дристати, — подумав він. — Відтепер буду очищатися тільки в релігійний спосіб — непорочно випорожнюватись.

Він випив другу пляшку повільніше, і тепер вода залишилася в шлунку. Смокчучи воду, від поглядав у шафу. Там у кутку валялися дві пари брудних штанів і кілька не менш брудних сорочок. Кертіс подумав, що не так давно там, де зараз штабеля картонних ящиків, могла стояти пральна машина з сушилкою. А можливо, тут був ще й інший трейлер, котрий поставили на колеса й десь відтягнули. Та яка йому різниця? Його зараз цікавили два уцінені комбінезони, один з них висів на дротяному вішаку, а інший на стінному гачку. Той, що на гачку, виглядав надто великим. А от цей, що на вішаку, мусить йому підійти. Так загалом і сталося. Лише довелося підкотити на два оберти манжети на холошах, він гадав, що тепер більше схожий на фермера Джона, котрий щойно нагодував своїх кабанчиків, ніж на якогось успішного біржовика, але ж це годяща одіж.

Він міг би звернутися до поліції, але вважав, що після того, через що йому довелося пройти, має право на більшу сатисфакцію. Набагато більшу.

— Відьмаки не звертаються до поліції, — промовив він. — Тим більше відьмаки-геї, як я.

Його моторолер стояв на тому ж місці, але він поки що не мав наміру поїхати на ньому геть звідси. По-перше, надто багато людей звернуть увагу на брудну людину на червоному «Веспа Грантурізмо». Навряд чи хтось із них викличе копів… але вони сміятимуться. Кертісу не хотілося привертати до себе увагу і не хотілося, щоб з нього сміялися. Навіть у спину.

А ще він відчував втому. Він втомився дужче, ніж будь-коли за все своє життя.

Він ліг на диван з магазину уцінених меблів і підклав собі під голову одну подушку. Вхідні двері він полишив прочиненими, тож тепер сюди задував легкий бриз, ворушачи йому волосся своїми делікатними пальцями. На ньому був одягнений на голе тіло комбінезон. Свої брудні труси і останню шкарпетку він скинув до того, як перевдягатись.

«Я зовсік не відчуваю свого запаху, — подумав він. — Хіба це не чудесно?»

А тоді він заснув, глибоко й незворушно. Йому снилася Бетсі, вона приносила йому ідіотський цурпалок, на її нашийнику дзенькали жетони. Він взяв пульт у неї з пащі, а коли наставив його на телевізор, побачив, що крізь вікно заглядає Мазефакер.

Кертіс прокинувся через чотири години, закоцюблий, весь в поту, по всьому тілу йому свербіли ранки. Надворі гриміло, наближалась післяполуднева гроза, точно за розкладом. Він вийшов із трейлера й спустився краєчком сходів, немов стариган, що страждає на артрит. Він і почувався, як старий з артритом. Тоді він сів, поглядаючи то на потьмарене небо, то на туалет, з якого був врятувався.

Коли почався дощ, він виліз із комбінезону, закинув його до трейлера, щоб не намок, а сам голий вийшов на дощ, лице задерте у щирій посмішці. Посмішка не злетіла з нього, навіть коли блискавка вдарила в землю на дальньому кінці Деркін Гров, достатньо близько, щоб відчути запах озону в повітрі. Він почувався перфектно, в абсолютній безпеці.

Холодний дощ відхльостав його майже дочиста, а коли він почав вщухати, Деркін повільно піднявся сходинками до трейлера. Висохнувши, він знову надяг комбінезон. А коли сонце почало схилятися до обрію, пробиваючись променями крізь клапті поріділих хмар, він без поспіху рушив угору пагорбом до того місця, де поставив свій моторолер. Ключ тримав у правій руці, тепер уже подряпаний жетон Бетсі був затиснутий між великим і вказівним пальцями.

«Веспа» не звик залишатися покинутим на дощі, але він був гарний поні, і завівся усього лише після двох спроб, та одразу почав бурмотіти своїм звичайним добродушним тоном. Кертіс всівся в сідло, босий, без шолома, з блаженною душею. Так він і поїхав на Черепаховий острів, вітер куйовдив йому брудне волосся і лопотів холошами комбінезону по ногах. Йому зустрілося мало машин, і головну трасу він подолав абсолютно без проблем.

Він гадав, що проковтне пару пігулок аспірину, перш ніж іти до Грюнвальда, але, з іншого боку, він ніколи в житті не почувався краще, ніж тепер.

Близько сьомої вечора денна злива стала тільки спогадом. Шанувальники вечірньої зорі на Черепаховому острові десь за годину зберуться на пляжі, щоб, як звичайно, помилуватися щоденним шоу, і Грюнвальд мав бути серед них. Тим часом зараз він лежав у гарячій ванні у своєму патіо, очі заплющені, слабенький джин з тоніком під рукою. Перед тим як залізти до ванни, він прийняв перкоцет, пам’ятаючи, що це допоможе йому, коли він піде прогулятися на пляж, хоча й без того його переповнювало почуття замріяного щастя. Він не потребував зараз болетамувальних препаратів. Все може перемінитися, але принаймні тепер він почував себе прекрасно. Так, зараз він перед лицем фінансового зруйнування, але в нього достатньо приховано готівки, щоб ні в чому собі не відмовляти впродовж того часу, що йому залишився. Більш того, він упорався з підаром, який був винуватцем усіх його нещасть. Дінь-дон, відьмак гулькнув на дно…

— Привіт, Грюнвальде. Вітаю тебе, Мазефакере.

Очі Грюнвальда враз розліпилися. Між ним і призахідним сонцем височіла тінь, немов вирізана з чорного паперу. Або похоронного крепу. Схоже було на Джонсона, але цього не могло бути; Джонсон залишився замкнутий у перекинутому туалеті, Джонсон був мишкою у сральнику і, скоріш за все, вже здох. До того ж єлейний акуратист Джонсон ніколи не дозволив би собі вийти на люди одягненим, мов гість старовинної програми «Їі-Го-Го». Це сон, це мусить бути сном. Проте…

— Ти прокинувся? От і добре. Я хотів, щоб ти був цілком при пам’яті.

— Джонсон? — тихим шепотом, на більше він не спромігся. — Це ж не насправді ти, еге ж?

Але тепер постать трохи розвернулась — якраз достатньо, щоб проміні низького сонця освітили подряпане обличчя, — і Грюнвальд остаточно