Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

— Вас чекають в Історичному музеї, — нагадує мені Віктор Андрійович, щойно я займаю своє місце на задньому сидінні авто. — Директор музею просив приїхати до половини першої...

— Зачекає, — відповідаю я.

Виїжджаємо на Велику Васильківську, праворуч залишається завалений на магазин «Адідас» житловий будинок.

Я зовсім не хочу в цей музей, але завдання я отримав від самого шефа — підшукати картину розміром два метри на метр шістдесят, дорогу і в хорошому стані.

«Цікаво, — розмірковую я. — Звідки такі точні розміри? Там що, шпалери порвалися? Чи на стіні пляма з’явилася? Було б добре, якби я розумівся на живописі! Адже я не відрізню прекрасне від гарного. Вірніше, те що гарне — зрозумію, коли побачу. Якщо воно відповідає моєму смаку. А от оцінити по-справжньому, зрозуміти цінність — це вже навряд чи. Та й директор музею — жук! Ніколи справді коштовної картини не віддасть. Буде намагатися, мабуть, яку-небудь муру всунути».

192

Карпати. Лютий 2016 року. Понеділок.

Від сьогоднішнього ранку моє життя в карпатському ув’язненні помітно полегшилося. З мене скинули бронежилет, і цей факт відразу відбився на моєму самопочутті. На якусь мить я став легшим за повітря. Мені здавалося, що варто лише підстрибнути — і я зависну над підлогою, вкритою дешевим коричневим килимом. Я зможу підлетіти до дешевих фотографічних «вікон», за якими вже другий місяць одні й ті самі, від яких вже мулько очам, укриті сніжними рукавами сосни і ялини.

— Ми підсилили блокування кімнати й коридору, — пояснює Свєтлов, тримаючи в руках скинутий з мене бронежилет. На його обличчі здивування. Він, ймовірно, і не уявляв, скільки може важити така ось душогрійка.

Він опускає жилет на стіл. Сам присідає.

А я помічаю, що біля ніжки письмового стола стоїть дипломат. Я навіть не помітив, коли цей дипломат тут з’явився. Відразу мені на думку спадає невдалий замах на життя Гітлера, коли портфель з вибухівкою опинився біля занадто товстої ніжки дубового стола.

— Це твій? — запитую Свєтлова.

Генерал опускає погляд. Я, з миттєвої реакції його губ, що посміялися зі своєї розгубленості чи втоми, розумію: це дипломат Свєтлова.

Він розкриває дипломат у себе на колінах і першим ділом виставляє на стіл пляшку «Аберлора». Мій погляд зупиняється на незвичного вигляду синій акцизній марці. Я нахиляюся вперед усім тілом і роздивляюся її. Від угорської усної зазвичай шумить у голові, від угорської письмової — ряботить у очах.

— То це ти їздив у Будапешт? — запитую.

— Так, — відповідає Свєтлов. — Тут недалеко.

— Розповідай!

— Усе чудово, — знизує він плечима. — Їй заплатили сто тисяч євро. У цю суму входила плівка і, якщо виникне така необхідність, докладне інтерв’ю для жовтої преси нібито від вашої колишньої коханки.

— Що ж тут чудового? — дивуюся я.

— Чудово те, що вона нам усе розповіла. На її слід вийшов наш колишній колега, який її тоді контролював. Він зараз на Казимира працює. Зрозуміло, що це його ідея. Адже про плівку він знав. А Ніла сиділа без грошей. Сама, в малесенькій квартирці...

— Як вона зараз виглядає?

— Майже так само, як на фотографіях. Я маю на увазі обличчя...

— Далі! — прошу я. Чомусь доля Ніли мене дуже зацікавила. Тим більше, що її відкопали, як таємну зброю проти мене.

— У Будапешті вона третій рік. Вийшла заміж за «нового українця». Він узяв величезний кредит і втік в Угорщину. Придбав їй там цю квартирку й зник. Вона підробляє там у колишніх наших нянею або покоївкою. Дуже зраділа нашій зустрічі. Про вас розпитувала...

— Що розпитувала?

— Цікавилася, чи не погладшали ви, чи не одружилися, скільки дітей...

Я важко зітхнув. Згадав доньку Валі та Дмитра Лізу, якій тепер, мабуть, років дванадцять. Згадав «Сад Льюїса Керролла» і дві троянди з іменами «Vira» й «Oleg». Згадав своє життя, яке раніше було багатше і на справжні трагедії, і на справжнє щастя.

— Що ти їй сказав?

— Сказав, що ви дуже самотні. Мешкаєте у маленькій кімнатці. Переживаєте за майбутнє країни і намагаєтесь втримати її від непродуманого кроку, який може стати для неї кроком у провалля. Ми її переселили і забезпечили грошима. Вона зараз в іншому містечку, неподалік від Будапешта. I вона готова робити те, що ми їй накажемо...

— Це добре, — кивнув я. — Зайдеш за півгодинки. Я хочу побути на самоті.

Свєтлов усе зрозумів, прихопив свій дипломат і вийшов.

Звична тиша кімнати налаштовувала мене на жалість до самого себе.

Присів до столу. Витяг фотографії Ніли. Я напевно не бачив її, коли фотографував. Я просто натискав на кнопку фотоапарата, не звертаючи уваги на надзвичайну красу її тіла. Чому я не вдивлявся в неї уважніше? Я був засліплений Світланою, я був настільки щасливий, що інших жінок, хай би вони хоч як переді мною не поводились, не існувало.

Тільки зараз я міг оцінити її риси, її груди, її ясний погляд і сміливу, зухвалу еротичну позу. Можливо, моя сьогоднішня самотність і вік, підійшовши до межі, за якою підтримувати своє тіло бадьорим стає дедалі важче, загострили мій погляд? Може, тільки зараз я зможу оцінити те, чого не зумів оцінити, будучи молодшим? Вірогідно, що так! Розбіжність між її красою і часом моєї свободи. Розбіжність між часом її бажання і часом моєї, перепрошую, скажімо просто — хтивості?

Я відкрив пляшку віскі «Аберлор», налив собі в келих. Ковтнув, не зводячи погляду з роздрукованих на принтері фотографій Ніли.

«Принаймні, ти така ж гарна. На обличчі», — подумав я, нахиляючись до фотографій.

193

Київ. Липень 1992 року. Субота.

«Свідоцтво про розлучення» привабливіше на вигляд та приємніше на дотик, ніж «Свідоцтво про одруження». Вперше, після розлучення зі Світланою, я цього не відчув. Тоді все було наче насправді. I похмуре весільне застілля в ресторані «Дубки», і записка від Світлани про необхідність розлучення, і саме розлучення, здійснене без моєї фізичної участі й присутності. Зараз навпаки — серце співало про свободу, хоча ніхто на мою свободу й не зазіхав. Але печатка в паспорті була справжньою, і вона, можна сказати, «неприємно свербіла», як укус комара чи блохи. Зараз її відмінили іншою печаткою. «Сверблячка» минулась, виникло бажання відсвяткувати цю справу. I я попрямував до магазину, куди мене вже кілька разів «по-доброму» посилала Віра.