Кейт Мосс - Гробниця

— Краще її не турбувати, — хутко порадила Маріета. — Мадама заснула, наче мала дитина, лише півгодини тому.

Леоні знову сіла.

— І що ж сказав лікар? — поцікавилась вона. — То був доктор Габіньйо, наскільки я розумію?

Маріета кивнула.

— Сказав, що мадама застудилася, що ця застуда загрожує ускладненнями й може перейти в дещо гірше. Він дав їй порошок, щоб збити високу температуру. Він цілісіньку ніч пробув коло неї, і ваш брат теж.

— Ну, і який же остаточний діагноз?

— Вам доведеться спитати про це в сеньйора Анатоля. Лікар мав з ним приватну розмову.

Леоні не на жарт перелякалася. Їй стало дуже соромно за свої вчорашні негарні думки й за те, що проспала всю ніч, не маючи ані найменшого уявлення, що тут, у цьому будинку, страждає людина. До її горла підступив клубок, схожий на скручену та заплутану пряжу, і їй здалося, що вона й крихти не зможе проштовхнути до рота.

Одначе, коли Маріета поставила перед нею тарілку з беконом та яєчнею, а також білий хліб із вершковим маслом, Леоні передумала й вирішила-таки трохи попоїсти.

Вона їла мовчки, і думка її, як та риба, викинута на берег, тріпалася від побоювань за здоров’я тітки до теми більш приємної — спогадів про мосьє Константа.

У залі почулися кроки. Кинувши серветку на стіл, Леоні підскочила й підбігла до дверей, де ледь не налетіла на Анатоля.

Він був блідий і з темними колами під очима, котрі свідчили про те, що він не спав усю ніч.

— Вибач, Анатолю, я щойно дізналася. Маріета сказала, що краще не турбувати тітоньку Ізольду, щоб вона мала змогу виспатися. Лікар повернеться сьогодні вранці? Він…

Попри свій нещасний вигляд, Анатоль усміхнувся. Він виставив уперед долоню, наче зупиняючи цілий потік запитань.

— Заспокойся, — сказав він, поклавши їй руку на плече. — Найгірше вже позаду.

— Але ж…

— Ізольда видужає, і все буде добре. Ґабіньйо просто молодець. Дав їй якесь снодійне. Ізольда ще слаба, проте лихоманка минулася. Тепер найкращі ліки — це кілька днів полежати в ліжку.

Несподівано для самої себе Леоні розплакалась. Вона навіть не здогадувалась, наскільки прив’язалася до своєї лагідної тітоньки.

— Припини, мала, — ніжно сказав Анатоль. — Не треба плакати. Усе буде добре. Нема через що накручувати себе.

— Давай більше ніколи не сваритися, — хлипала Леоні. — Це так нестерпно, коли ми лаємось!

— Мені теж, — сказав Анатоль і, діставши з кишені носовичок, подав його сестрі. Леоні витерла заплакане обличчя й висякалась.

— Виховані дами так не роблять! — засміявся брат. — Матуся була б дуже розчарована. — Він весело глянув на Леоні. — Ну що, поснідала?

Леоні кивнула.

— А я — ні. Складеш мені компанію?

Решту дня Леоні не відходила від брата, тимчасово заштовхавши думки про Віктора Константа на задвірки свідомості. Тепер її серце й розум зосередились на маєтку Домен де ля Кад і на любові й ніжності тих, хто знаходив у ньому притулок.

Упродовж тижня Ізольда не вставала з ліжка. Вона була слабка та швидко втомлювалась, однак Леоні вдень читала їй книжки, розмовляла з нею, і потроху рум’янець повернувся до тітчиного обличчя. Анатоль вів справи маєтку від імені Ізольди, а вечорами навіть сидів з нею в спальні. Якщо слуги й визнавали таку фамільярність дещо дивною, але в присутності Леоні вони стосовно цього ніяк не висловлювались.

Кілька разів Леоні здалося, що Анатоль дивиться на неї так, наче хоче відкрити їй якусь таємницю. Проте щоразу, коли вона запитувала його, він загадково посміхався, казав, що все нормально, потім опускав очі долі та займався своїми справами.

До недільного вечора апетит Ізольди покращився настільки, що до її кімнати віднесли тацю з вечерею. Леоні з полегкістю подумки відзначила, що байдужий змарнілий вираз покинув обличчя Ізольди, і вона вже не виглядала такою виснаженою та худою. Більше того, в деяких сенсах вона виглядала навіть краще, ніж до хвороби. Шкіра стала рожевою та здоровою, очі пожвавішали й світилися жагою життя. Леоні знала, що Анатоль теж помітив цю переміну. Він прогулювався довкола будинку, радісно насвистуючи.

Основною темою розмов серед челяді був сильний паводок у Каркасоні. Від п’ятничного ранку до недільного вечора місто й прилеглі райони потерпали від буревіїв, що змінювали один одного. Комунікації були пошкоджені, а в деяких районах не працювали взагалі. Ситуація в Рен-ле-Бені та Квіяні була складною, але не гіршою, ніж зазвичай під час осіннього сезону буревіїв.

Проте в понеділок увечері до Домен де ля Кад дійшла звістка про справжній масштаб катастрофи, що спіткала Каркасон. Після трьох днів безперервних злив, які були сильнішими в долинах, аніж у гірських районах, у неділю вранці річка Од таки вийшла з берегів і затопила Бастиду та нижні райони, розташовані в річковій долині. У перших повідомленнях ішлося, що більша частина кварталу Тріваль та ввесь квартал Барбакан опинилися підводою. Місток Пон В’є, що поєднував середньовічний Сіте з Бастидою, теж був затоплений, але залишився частково придатним для користування. У парку біля шпиталю «Опіталь де Маляд» було по коліно чорної прибутної води. Кілька будинків на лівому боці змило повінню.

А ближче до греблі поблизу Пейшера розбухла річка повимивала величезні дерева, і вони попадали в багно, а деякі ще стояли, відчайдушно чіпляючись корінням за берег.

Леоні слухала новини з Каркасона з тривогою, що дедалі збільшувалась. Вона бентежилася за життя та здоров’я мосьє Константа. Підстав уважати, що його спіткало якесь лихо, не було, проте занепокоєння дедалі більше й безжальніше тиснуло Леоні на серце. Її розпач посилювався ще й тим, що вона не могла розповісти Анатолеві про те, що сама побувала в затоплених кварталах і що катастрофа в Каркасоні певним чином стосувалась і її особисто.

Леоні докоряла собі. Вона знала, що це справжнє безглуздя — так тривожитися за людину, у чиєму товаристві провела не більше години. Одначе мосьє Констант міцно заволодів частиною її свідомості, і вона тепер не могла викинути його зі своїх думок. Як у перші тижні жовтня Леоні сиділа біля вікна, чекаючи на листа з Парижа від матусі, так само вона тепер, наприкінці місяця, сиділа й гадала, чи не прийшов із Каркасона лист до запитання до поштового відділення в Рен-ле-Бені.

Проблема полягала ось у чому: як вона зможе сама з’їздити до міста? Навряд чи слід довіряти таку делікатну справу комусь зі слуг, навіть люб’язному Паскалю чи милій Маріеті. Існувало ще одне побоювання: якщо хазяїн готелю з тієї