Генрі Лайон Олді - Обитель героїв

горбаня, поза сумнівами, найсумнішою на світі, Анрі потай розмірковувала: «Схід сонця з боку Майорату — на добре, чи як?» Виходило, що в даній ситуації — чи як. Нічого конкретного. Є ситуації, коли найправильніша прикмета не вирішить за тебе: що робити і хто винуватий? Лихо мантиків, кошмар ясновидців і прокляття сивіл — ось ім’я таким ситуаціям…

— Співчуваю, — сухо сказав барон. — Вам довелося багато пережити. Це, звісно, не знімає з кожного з нас відповідальності…

— Бароне! — з докором вигукнула Анрі.

Було нестерпно бачити, як обличчя Чорного Аспіда-втікача сіріє.

Обер-квізитор подумав, розстібнув два верхні гачки камзола — подія, ще більш немислима, ніж схід сонця на заході! Потім подумав ще й вирішив приголомшити вігілу остаточно, зняв форменого капелюха, поклав його на стіл біля свічника.

— Прошу пробачення, — голос барона звучав інакше, ніж секунду тому. — Рене, я дійсно зворушений вашою історією. На жаль, я надто звик до казенних рецитацій: так і просяться на язик… Службова вада. Якби мені довелося освідчуватися дамі в коханні, я цілком міг би почати: «Цим повідомляю Вам, що справи мої сердечні прийшли до занепаду й вимагають моральної підтримки…»

«Він жартує! — Анрі була вражена. — Овал Небес! Залізний квіз жартує тут, у кадавральні Чуриха, вислухавши сповідь Чорного Аспіда! Чудо із чудес!»

Їй спало на думку, що важко знайти людей більш різних, ніж Генрієтта Кукіль та Конрад фон Шмуц. Стриманий, незворушний, церемонний, з манерами аристократа минулого століття. Він потай страждає через малий зріст, але навіть під тортурами не визнає цього… Барон уособлював набір якостей, якими доля обділила вігілу. Немов на одну шворку взяли кремезного басет-хаунда, «гончого карлика», «диванного атлета», меланхоліка й слідопита, упертюха з могутньою холкою й запаморочливим родоводом, що веде початок від дю Фулью та Селінкура — і беззаконну помісь курцхаара з дворовим пустобрехом, темпераментну, нервову, вічно голодну, з талантом брати «кров’яний слід», із чуттям, але, безумовно, з кепською вдачею.

А що?

Зійшлися ж одного разу, якщо вірити гросмейстерові, у дворі маленького замку Огюст фон Шмуц і Есфірь Кольраун, яку вігіла давно вважала своєю другою матір’ю!

Знати б іще, з якою метою вони зійшлися…

— Пані, ви впевнені в накладених вами печатях? — запитав барон. — Мені б не хотілося знову вступати в бій з нашими білими друзями. Світанок — найкращий час для лицарів Ранкової Зорі…

Кілька годин тому за допомогою конекс-пудрениці та ряду заклять Анрі опечатала двері будиночків, де зараз перебували квестори. У спектр пломбаури вона вплела іменні вібрації: вихід назовні було закрито, скажімо, для Джеймса Рівердейла, але Ернест Рівердейл міг ходити туди-назад безперешкодно. Іменні вібрації мали прямий стосунок до трійці «супутників» особистості, налаштовуючись на «номен» об’єкта у всій сукупності ознак. Накладена за правилами, печать Трибуналу впродовж доби втримала б на місці навіть чаклуна чи кваліфікованого мага середнього манорівня. На жаль, ніхіль-спатіум досі погано працював, зв’язок із Трибуналом, з відділом реєстрації пломб, був кепський, перериваючись тричі за сеанс — печаті вийшли бляклими, нестійкими, загрожуючи розвіятися за вітром будь-якої миті.

Але це було краще, ніж нічого.

— Будемо сподіватися, — ухильно відгукнулася Анрі.

— А лицарі Вечірньої Зорі? — не здавався барон, бажаючи передбачити все. — Рене, ваша гвардія не захоче повторити досвід порушення екстериторіальності? На їхньому місці, знаючи, що ви з Омфалосом перебуваєте надто близько від добродіїв квесторів, я б ризикнув…

Рене Кугут ледь осміхнувся:

— Ви не схильні до марного ризику, ваша світлосте. А чорні лицарі не такі дурні, як це може здатися при першому знайомстві. Упевнений, мої гвардійці були б щасливі, якби білі квестори напали на мене в кадавральні, відібрали Пуп Землі й оголосили себе переможцями. Найкращий результат з усіх можливих.

— Ви з’їхали… е-е… Ви не помиляєтеся, добродію?

— Ніскілечки. Вечірня Зоря в силу обраного ідеалу схильна до елегантних рішень. Особливо коли ситуація не квапить, змушуючи, як то кажуть, плисти без стерна і вітрил. Якби Омфалоса захопили тут, мої колишні соратники подали б заяву до канцелярії Ордену, звинувативши Зорю Ранкову в грубому порушенні «Заповіту» — переносі квесту за територію Майорату. А порушення, особливо грубе — прерогатива ніяк не білих лицарів. Канцелярія з’ясує, що квестори здобули Пуп Землі шляхом підступу і обману, додасть до цього інсценування замаху, зв’язок із Чурихом, конфлікт із владою…

— І що? — зацікавлено запитав барон, починаючи дещо розуміти.

— Вашого племінника з компанією відразу перепишуть в орденській «Книзі Ідеалів» по відомству Темряви. І перемога обернеться поразкою. А якщо вони оскаржать висновки канцелярії — їм звелять повернути Омфалос і через чотири роки повторити квест заново, в рамках угод. У кожному разі, Зоря Вечірня продовжує свій термін володіння Майоратом.

Раніше Анрі якось простіше уявляла собі мораль двоколірних лицарів і їхні способи боротьби за торжество ідеалів. Витончений варіант тріумфу, спокійно викладений Чорним Аспідом, нагадав, що «під місяцем і на вежах», як писав Адальберт Меморандум, є таке, що зробить один дурень і не розгребуть сто мудреців.

Молодий пульпідор замовк і почав тарабанити пальцями по поруччі веранди. У тиші цей звук пролунав з особливим викликом: немов барабанні палички вдарили в туго натягнуту шкіру, повідомляючи про смертельний номер або початок атаки. Відчувши це, Рене збився, зчепив пальці в замок і ніяково знизав плечима, вибачаючись.

— Я дуже хвилююся за крепундію, — буденним тоном вимовив він. Відчувалося, цей тон дається йому нелегко. — Вони надто довго порпаються в ній. Я не беру під сумнів високої майстерності гросмейстера, чи компетентності пана профоса, але… Я дуже, дуже хвилююся. Вони не заподіють їй шкоди?

Горбань дивився вперед, через галявину, що густо заросла запашними мірабілісами — тезками віслюка вігіли, нічними вельможами. Над довгими трубчастими віночками квітів — білих, жовтих, пурпурових, лососевих або малинових, найчастіше різних відтінків на єдиному стеблі — кружляли метелики-бражники, доп’яна впившись хмільним нектаром. Але красоти природи мало обходила Рене Кугута. По той бік галявини, за вкопаним у землю столиком, на лавці розташувався старий некромант: підсвічуючи собі роєм мушок-горюшок, Ефраїм Клофелінг втупився в медальйон. Іноді маг робив скупий, мало зрозумілий жест лівою рукою — Анрі раніше не стикалася з пасами такого високого ступеня концентрації — і знову завмирав.

Поруч із гросом нудився пустий табурет.

Навколо столика походжав профос Терц, муркочучи «Серце красуні», пісеньку доволі нескромного, хоч і захопливого змісту. Профос працював, допомагаючи Фросі без зайвих витрат мани увійти «на глибину». Відстань цього разу не заважала блокатору: його робота була зовсім непомітна сторонньому поглядові. Для стряпчого — лихо й розорення, бо хто ж заплатить за роботу, якої не видно? Для профоса Дозору Сімох