Джозеф Хеллер - Пастка-22

анітрохи не зраділа, що Док Деніка вмер, і розірвала мирну нічну тишу Стейтен-Айленда скорботним лементом, коли дізналася з телеграми від Воєнного Міністерства, що її чоловік загинув у бою. Сусідки кинулися її втішати, а їхні чоловіки приходили висловлювати співчуття і сподівались у глибині душі, що вона невдовзі переїде в іншу дільницю і звільнить їх від обов'язку постійно їй співчувати. Бідолашна жінка майже цілий тиждень нетямилася з горя. Потроху, героїчно, вона знайшла в собі сили подумати про майбутнє своє і своїх дітей, повне жахливих труднощів. А коли вже майже змирилася з горем, у двері, мов громом з ясного неба, закалатав поштар — з листом із-за моря, за підписом її чоловіка, який відчайдушно благав її не вірити жодним лихим чуткам. Місіс Деніка була приголомшена. Дату на листі розібрати не вдалося. Лист був написаний квапливо, тремтячою рукою, але вона впізнала стиль чоловіка, а також знайомий меланхолійно-жалісливий тон, хоча й печальніший, ніж звичайно. Місіс Деніка страшенно зраділа, розридалася і сто разів обцілувала пожмаканий, замусолений конверт зі штампом військової авіапошти. Вона настрочила чоловікові вдячного листа, вимагаючи деталей, і відправила телеграму в Воєнне Міністерство з повідомленням про помилку. Воєнне Міністерство ображено заявило у відповідь, що жодної помилки немає і що місіс Деніка, очевидно, стала жертвою якогось садиста-психопата з ескадрильї її чоловіка, що підробляє документи. Її лист до чоловіка повернувся нерозпечатаний зі штампом «Загинув у бою».

Місіс Деніка знову брутально овдовіла, але на цей раз горе їй полегшило повідомлення з Вашингтона, що вона є єдиною власницею військового страхового поліса на суму десять тисяч доларів, яку може одержати на вимогу. Усвідомлення, що їй з дітьми не загрожує нагальна голодна смерть, викликало на її обличчі відважну усмішку, і це стало поворотним моментом в її біді. Наступного ж дня Управління у справах ветеранів повідомило її листовно, що в зв'язку з кончиною чоловіка вона має право на довічну пенсію, а зараз їй належиться одноразова виплата на його похорон у розмірі двохсот п'ятдесяти доларів. Чек державного банку на двісті п'ятдесят доларів додавався. Поступово, невблаганноїї перспективи покращувались. На тому ж тижні надійшов лист з Управління соціального забезпечення, в якому повідомлялося, що, відповідно до закону 1935 року про страхування осіб похилого віку та їхніх утриманців, вона одержуватиме щомісячну допомогу на себе і на своїх неповнолітніх дітей, а також отримає одноразову виплату на похорон у розмірі двісті п'ятдесят доларів. З цими офіційними листами як доказом смерті чоловіка вона звернулась по виплату трьох страхових полісів Дока Деніки на суму в п'ятдесят тисяч доларів кожний; її клопотання задовольнили шанобливо і швидко. Кожний день приносив нові неочікувані дари. Ключем від банківської скриньки відкрився четвертий страховий поліс номінальною вартістю в п'ятдесят тисяч доларів, до вісімнадцяти тисяч готівкою, з яких ніхто не платив податку і платити не мусив. Братство, до якого належав її чоловік, надало їй ділянку на цвинтарі. Інше братство, членом якого він був, переказало на його поховання двісті п’ятдесят доларів. Окружна асоціація лікарів також виділила їй двісті п’ятдесят доларів на поховання.

Чоловіки найближчих її подруг почали з нею загравати. Місіс Деніка страшенно втішилася тим, як пішли справи, і пофарбувала волосся. Її фантастичні статки безперервно зростали, і їй доводилося щодня нагадувати собі, що всі оті сотні тисяч не варті були й цента без чоловіка, який міг би розділити з нею її щасливу долю. ЇЇ дивувало, що так багато організацій так сильно хотіли допомогти їй поховати Дока Деніку, а він тим часом, на Піанозі, переживав страшні часи, намагаючись втриматись на плаву, і з гнітючим передчуттям сушив собі голову, чому дружина не відповіла на його листа.

Він виявив, що став відщепенцем в ескадрильї, де сквернили його пам’ять за те, що він дав привід полковникові Каткарту збільшити норму бойових вильотів. Документи, що засвідчували його смерть, множились, як комашині яйця, і підкріплювали один одного, не залишаючи місця жодним сумнівам. Йому не давали ні платні, ні продовольства, і він виживав завдяки благодійності сержанта Таузера і Майла, хоч обоє знали, що він неживий. Полковник Каткарт відмовився його прийняти, а підполковник Корн передав через майора Денбі, що кремує його на місці, якщо він посміє з’явитися в штабі полку. Майор Денбі пояснив по секрету, що штаб полку злий на всіх військових лікарів через Стабза — кошлатого, з відвислим підборіддям, нечупарного лікаря з Данбарової ескадрильї, який зумисне і зухвало підбурював льотчиків до віроломного інакодумства, звільняючи від польотів усіх, хто відлітав шістдесят бойових завдань, і відповідно заповнював бланки, які штаб полку з обуренням скасовував і наказував повернути спантеличених пілотів, бомбардирів, штурманів та стрільців до виконання їхніх обов’язків. Бойовий дух ескадрильї стрімко падав, і за Данбаром почали стежити. У штабі полку зраділи, що Док Деніка загинув, і не збирались просити йому заміни.

За цих обставин навіть капелан не зміг би повернути Дока Деніку до життя. Тривога змінилася упокоренням, і Док Деніка все більше і більше нагадував хворого гризуна. Мішки під очима запали і почорніли, і він неприкаяно тинявся в сутінках, мов всюдисуща примара. Навіть капітан Флюм відсахнувся від нього, коли Док Деніка, відшукавши його в лісі, попросив допомоги. Ґас і Вес безжально прогнали його із санчастини, навіть не давши градусника для втіхи, і тоді, лише тоді він збагнув, що він справді небіжчик для всіх і всього і йому негайно треба щось робити, якщо хоче врятуватись.

Звертатись було нікуди, окрім як до дружини, і він нашкрябав їй палкого листа, благаючи її донести його скрутне становище до уваги Воєнного

Міністерства, а самій негайно звернутися до командира його полку, полковника Каткарта, по офіційне підтвердження того, що — незважаючи на різні чутки, які могли до неї дійти, — насправді то він благає її — її чоловік, Док Деніка, а не труп чи якийсь самозванець. Місіс Деніка була приголомшена глибиною почуттів у цьому майже нечитабельному благанні. Її розривали муки совісті, і вона вже була готова погодитись, але того ж таки дня прийшов інший лист від того ж таки полковника Каткарта, командира полку її чоловіка, і починався він так:

Шановний(а) містере, місіс, міс або містере і місіс Деніка! Немає слів, щоб висловити мою глибоку особисту скорботу, яку я відчув, коли ваш чоловік, син, батько чи брат був убитий, поранений або пропав безвісти.

Місіс Деніка з дітьми переїхала до міста Ленсінг у штаті Мічиган,