Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало

Загалом чергова втрата свідомості стала справжнім благом.

А може його хтось приспав. І коли Вісце прокинувся, виявилося, що зір, слух та й усі інші відчуття нарешті повернулися. А біль майже зник. Тільки його слабка луна залишилася.

І він довго-довго розглядав свою руку. Широку таку, ні крапельки не витончену. Рука здавалася знайомою та незнайомою одночасно.

А от подивитися, де знаходиться, Вісце здогадався не одразу. Втім, нічого воно йому все одно не дало. Бо лежав він на клаптику землі, вкритому веселенькою зелененькою травою. Решта тонула в білому тумані і, можливо, взагалі не існувала, не встигла ще сформуватися. Або встигла розпастися.

Крім Вісце і трави, на клаптику землі був великий рудий лис. Котрий нахабно спав і не поспішав пояснювати людині, що тут відбувається. А встати і штовхнути його Вісце поки що не міг.

Через лиса він зрештою так розлютився, що знову знепритомнів. І повертатись у свідомість не поспішав, йому так здавалося. А коли все-таки повернувся, виявилося, що лис встиг виспатися і тепер сидить біля самого обличчя, задоволено вищиривши дрібні гострі ікла.

— Я помер і потрапив в позасвіття? — поцікавився чоловік і навіщось погладив лиса.

— Ти помер і навіть почав розпадатися разом з тим демоном. Але я тебе вчасно вирвав, тепер штопаю, причому майже вже закінчив. Правда, тепер у тебе є зайві деталі, я випадково і твій меч прихопив, а роз'єднувати вас не було можливості, ти зайве сильно прагнув перестати існувати.

— О, — тільки й зміг сказати Вісце.

— Не маю уявлення, чим тобі це загрожує. Сам потім розберешся. Тим більше, ти зараз перебуваєш у рідному тілі, тож зумієш розібратися, що там зайве.

— О, — знову сказав Вісце.

— І відправишся у рідний світ, долікуватись. В місці, у якого пластичність менша, ти у найближчі два роки взагалі не виживеш. Потрібно щоб рубці загоїлися і згладилися. Головне, не дозволяй себе нікому зжерти і в гори поки що не ходи. А краще взагалі повернися до Верхнього міста. У Нижньому тобі спокою не вистачатиме.

— О…

— Зате всі живі. І світ устояв. І навіть почав вростати назад у систему. Демон там справді сильно заважав. Тож можеш не турбуватися, тепер там обійдуться і без тебе. Тим більше, ти ж хотів додому.

Вісце скривився, а лис зовсім по-людськи хихикнув і сказав, що люди завжди незадоволені, що б не отримали. І що ця конкретна людина мала бути йому вдячною. Тому що без нього він би розчинився в демоні, що вмирає, як шматок м'яса в кислоті. І перестав би існувати. А так, лише потрібно деякий час полікуватися. Навіть не дуже довго. А там і без нього розберуться. Той світ більше не потребує няньки.

Вісце хотілося вилаятися і знову заснути. Але натомість він спитав спочатку про свою жінку. Потім про ученицю та інших надокучливих вагітних. Потім про магів, які черпають силу з інших світів. Потім…

Загалом, лис у результаті просто втік. А Вісце ще й розреготався вслід, і відчув себе хоч би частково помщеним. І шкодував він поки що лише про одне — про те, що не здогадався запитати, де власне перебуває і як довго перебуватиме в цьому дивному місці? Решта вирішиться. Рано чи пізно. Він докладе для цього зусилля і щось придумає. І допомоги в одного божка попросить тільки в крайньому випадку. Бо просто не хотілося. Не хотілося, щоб лис знову на щось у житті впливав. Так чи інакше.

***

А через багато-багато часу Вісце знову прокинувся і виявив, що лежить під деревом. Звичайнісіньким. І присутності лиса більше немає, тільки звідкись праворуч ледве віє його силою.

Вісце сів, помилувався майже дозрілими сливами, озирнувся, а потім вилаявся. Так, про всяк випадок.

Тому що ця божественна тварюка дотримала слова. Обіцяла повернути додому – повернула. І нагородила напевно чимось, бо теж обіцяла.

А ось розповідати чим там усе закінчилося, божественний лис не обіцяв, от і не розповів.

А можливо, все поки що не закінчилося, і колись він з'явиться, щоб порадувати тим, що уламок світу повернувся на своє місце і дракони нарешті вирушили додому.

Загалом…

Загалом спочатку потрібно зібрати інформацію і долікуватися. А потім придумати спосіб туди потрапити і все побачити на власні очі.

Втім, один спосіб Вісце навіть знав, просто не був упевнений, що зможе ним скористатися.

— Зате є чим зайнятися, — похмуро пробурмотів чоловік і став на ноги.

Будь-яку справу треба з чогось починати. То хай ця почнеться з того, що він вирушить до лікаря. Місцевого лікаря. Одного з тих, хто вміє лікувати навіть краще за різних божественних лисиць.

***

— Каяр! — життєрадісно вигукнув Юміл Велівера і видав таку усмішку, що блондин шарахнувся, а потім спробував сховатися за власну вагітну дружину. — Не ганьбись! — звелів Юміл. — Інакше я зараз піду і розповім про свої припущення мамі.

Каяр зблід і вийшов з-за Маяліни, котра нічого не розуміла.

— Отак краще, — похвалив Юміл. — Ходімо, поговоримо, доки Ліїн мариновані огірки з медом їсть. А то вона, коли не їсть, надмірно догадлива і обов'язково зацікавиться, куди ми пішли.

Каяр лише кивнув.

А в обвитій плющем альтанці, куди його буквально заштовхав Юміл, цей «великий маг» почав каятися, навіть запитувати не знадобилось.

Так, Юміл здогадався правильно, король Туманів до останнього не помічав його батька саме через те, що маскування тримав Каяр. Точніше, як тримав? Створив його один із привидів, а Каяр просто наситив силою. Тому що цієї сили мало бути стільки, щоб вона перебила силу демона. Інакше толку б від маскування не було.

І так, саме по собі маскування було з найпростіших. З тих, які змушують людей на щось чи когось не дивитися. І балакучий Каяр про це не проговорився тільки тому, що сам дізнався вже після початку бою.

А вигадав усе напевно Вісце. У демонах він розбирається краще, ніж будь-хто. Тому й знав, як можна підкрастись до одержимого короля.