Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало

розділ 31

Довго та щасливо. Можливо…

 

Цієї миті Кадмія Ловарі все-таки найбільше ненавиділа військовополонених. Особливо тих, хто здався добровільно. Тих, які спробували продовжити справу свого короля, майже всіх убили так чи інакше. Парочку навіть засмучені вторгненням городяни забили, а на одного взагалі дах звалився, причому, незрозуміло чому. А от що робити із тими, хто покидав зброю і мало не кликав маму через раптово зниклу присутність демона, було незрозуміло. Ледь не третина з них банально збожеволіли, надто вже тісно вони з тим демоном були пов'язані, щоб не скотитися в божевілля. Дехто виявився настільки зухвалим, що відразу ж почав пропонувати свої послуги і доводити, що його змушували. Інші були просто розгублені. І самі не знали, що із собою робити. Хоч бери, розсаджуй їх кораблями і стусанами відправляй додому. Нехай краще в тому, що відбувається вдома розбираються, ніж шукають сенсу життя тут, пожираючи продукти, як не в себе.

До речі, що відбувалося у Золотих Туманах, за три дні так і не змогли з'ясувати. Звідти жодних повідомлень не було. Мов ці острови взяли і дружно пішли під воду. Мален і ще кілька привидів зголосилися туди злітати і переконатися, хоча розумний Мікал філософськи бурчав, що там почалася громадянська війна, і населення весело ріже один одного, намагаючись захопити трон, що несподівано звільнився, а то й звання бога. І тих, що збожеволіли там, напевно, набагато більше, ніж серед полонених. Ось ніхто і не ризикує привертати до себе увагу. Навіть надсиланням повідомлень не ризикує. Поки що.

Ну, чи намагається розібратися в обстановці та зрозуміти, хто ж там набирає сили і до чого воно може привести. Хоча б приблизно.

Мікал би на місці тих нещасних розвідників взагалі спробував би тихо звідти забратися та спостерігати здалеку.

Трохи менше, ніж проблемних полонених, Ловарі зараз ненавиділа батька власного сина. Тому що він був самовпевненим ідіотом і чоловіком, який не звик просити допомоги і любить ризикувати виключно собою.

Ні, вона б ще з білишим задоволенням зненавиділа першого божественного посланця, але від нього не було ні слуху, ні духу. Його ніхто не відчував. А Мелана чомусь була впевнена, що цього разу він помер остаточно, а якщо ні, то в цей світ більше не повернеться. І це, незважаючи на те, що до нього було безліч запитань у безлічі людей. Різних питань. Ось Кадмії, наприклад, хотілося запитати, чому ця наволоч поділилася своїм грандіозним планом лише з однією людиною? Чому тільки йому пояснила, як можна подолати замішаний на силі демона захист короля Золотих Туманів? Чому допомогла створити зброю? І чому не сказала, що після цього подолання можна залишитися без руки?

Хоча, може, й пояснив, але Каран вирішив, що така жертва того варта. Адже в нього є ще одна рука, а ця, мабуть, завжди була зайва.

— Якщо все-таки відріжуть, не знаю, що зроблю… — похмуро пробурмотіла жінка і пішла ділитися силами з лікарями, які намагалися врятувати цю руку. А побити Карана Веліверу можна й потім, коли перестане натягнуто посміхатися і запевняти всіх підряд, що все гаразд і що майже не боляче.

Адже зараз, здається, треба святкувати перемогу. Радіти чомусь. А не виходило. Тому що ця проклята перемога принесла з собою безліч проблем, додавши їх до тих, які вони створили собі самі після смерті Малена.

І зараз Кадмія готова була радіти, що у столиці є Ромул. Злий і роздратований Ромул, якому треба було вибрати на балу наречену, а до цього встигнути поставити на місце власних придворних та інших родовитих особистостей.

Кадмії навіть було все одно з ким він у результаті одружиться. Хоч на власній куховарці, аби її в спокої залишили.

Повертатися до столиці вона більше не збиралася. А переносити назад школу з такого захищеного місця й поготів. Тим більше не факт, що саме столиця тепер буде центром світу.

І взагалі, поки навіть божественний лис не міг розібратися, що ж сталося з рівновагою після зникнення божественного демона. Поки що, за його словами, у світі була буря і розвалитися на частині цьому світу не давали лише дракони.

Честь їм і хвала загалом.

Зжерли б вони проклятих полонених, і Кадмія цих ящірок взагалі б полюбила. Усіх і одразу.

— І чому цей придурок їх у жертву не приніс? — похмуро спитала жінка у стіни. Потім трохи постояла перед дверима. Подихала, намагаючись заспокоїтися. Зобразила усмішку, начебто навіть не сильно натягнуту, і тільки після цього зайшла.

Тому що, навіть якщо чоловік самовпевнений йолоп, нездатний розділити ризик з іншими, це не означає, що потрібно починати його бити до того, як його вилікують. Йому зараз і без того погано, хоч би як він запевняв усіх підряд, що все добре і що рукою ризикнути варто було.

Тому Кадмія старанно посміхалася. І вдавала, що вірить. І…

І дуже хотіла втопити всіх завойовників, що вижили. А ще сказати парочку «ласкавих» слів зниклому божественному посланцю. І начхати на його героїзм і жертовність. Зрештою, поки що навіть не зрозуміло, до чого вони врешті-решт приведуть.

***

Вісце, котрий навіть не підозрював про бажання Кадмії, прокинувся вдруге.

Вперше він прийшов до тями, якщо вірити відчуттям, цілу вічність назад. І відразу ж втратив свідомість через біль, що промчав від маківки до п'ят. Втім, біль так нікуди і не подівся, він просто став слабшим. І накочувався хвилями, як прибій. І він, знічев'я, навіть почав рахувати ці хвилі, правда досить швидко збився і занудьгував.

Де він перебуває, Вісце навіть не підозрював. Чим усе закінчилося, гадки не мав. А спитати не міг. Він поки що не вмів говорити. Пам'ятав, як це робив раніше, але не розумів, як тепер робити. І в цілому, не знав у якому стані перебуває. Тому що всі ці відчуття могли бути як ознакою переміщення в чергове тіло, так і відповіддю на запитання: «Чи буває боляче привидам?».

Зору, до речі, у нього теж не було. А ще він не міг чути, ворушитись і, здається, навіть дихати. Хоча в останньому не був впевнений.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍