Філіп Джордж Зімбардо - ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

справа. Ці діти не бажають чинити зла. Ці діти бажають чинити добро... Результатом цього промивання мізків були діти, які всередині лишалися дуже добрими і так сильно вірили, що мусили вчинити щось величне»[305].

Самогубство чи вбивство будь-якої молодої особи є глибокою раною на тілі людської сім’ї, і ми, дорослі з усіх країн, маємо об’єднатися, щоб запобігти цьому. Жертва життям молодих людей з ідеологічних причин має вважатися неприпустимим загальнолюдським злом.

НАС ТЕРОРИЗУЮТЬ «ДОСКОНАЛІ СОЛДАТИ 9/11» І «ЗВИЧАЙНІ БРИТАНСЬКІ ХЛОПЦІ»

Варто навести ще два приклади «пересічності» масових убивць. Перший походить із результатів поглибленого дослідження викрадачів літаків 11 вересня 2001 року, чиї самогубні терористичні атаки в Нью-Йорку і Вашингтоні забрали життя майже 3000 невинних мирних жителів. Другий — зі звітів лондонської поліції про підозрюваних смертників, відповідальних за теракти в лондонському метро і двоповерховому автобусі в червні 2005 року, внаслідок чого загинуло і було серйозно поранено багато людей.

Ретельне дослідження портретів кількох терористів 9/11, проведене і описане репортером Террі МакДермотом у книжці «Досконалі солдати», підкреслює, якими звичайними були ці чоловіки у повсяденному житті[306]. Дослідження привело до зловісного висновку: «Ймовірно, в світі існує ще дуже багато таких людей». Одна рецензія на цю книжку повертає нас до тези Арендт про банальність зла, адаптованої до ери глобального тероризму. Оглядач New York Times Мічіко Какутані пропонує приголомшливий постскриптум: «Карикатурні зображення змовників 9/11 як “геніїв зла” чи “фанатиків з дикими очима” замінюють “ідеальними солдатами” — несподівано пересічними особами, які, безсумнівно, могли би бути нашими сусідами, чи сидіти поруч у літаку»[307].

Цей моторошний сценарій реалізувався в пізніших скоординованих атаках у лондонському громадському транспорті — командою смертників, «пересічних убивць», непримітних пасажирів метро чи автобуса. Для друзів, родичів і сусідів з Лідса (місто в північній Англії) ці молоді мусульмани були «звичайними британськими хлопцями»[308]. В їхній попередній історії вони не проявляли жодних ознак небезпеки. Навпаки, «звичайні хлопці» могли легко адаптуватися у місті, на роботі. Один із них був здібним гравцем у крикет, який кинув алкоголь і жінок, аби вести благочестивіше життя. Другий був сином місцевого підприємця, власника рибного бару. Ще один — консультантом, який ефективно працював із дітьми з особливими потребами, перед тим став батьком і переїхав з сім’єю в новий будинок. На відміну від викрадачів літаків 9/11, які збуджували певні підозри як іноземці, які цікавилися курсами пілотів, ці молоді хлопці були місцевими і ніколи не порушували закону. «Це зовсім на нього не схоже. Хтось, мабуть, промив йому мізки і заставив це зробити», — сказав приятель одного з них.

«Найстрашнішим у таких смертниках є їхня цілковита нормальність», — робить висновок Ендрю Сілк, експерт у цій галузі[309]. Він зазначає, що жодна судова експертиза тіл смертників не виявила слідів алкоголю чи наркотиків. Вони виконували свою місію з ясним розумом і самовідданістю.

Як ми переконалися, щойно якийсь учень здійме стрілянину в навчальному закладі, як це було в старшій школі «Колумбайн»[310] у США, ті, хто завжди думав, що добре знає злочинця, зазвичай говорять: «Він був таким хорошим хлопцем, із гарної родини... неможливо повірити, що він це зробив». Це повертає нас до питання, яке я поставив у першому розділі — як добре ми насправді знаємо інших людей? І як наслідок — чи знаємо ми себе настільки добре, щоб бути впевненими у тому, як поведемося у новій ситуації, під сильним ситуаційним тиском?

ОСТАТОЧНИЙ ТЕСТ СЛІПОЇ ПОКІРНОСТІ НОСІЄВІ ВЛАДИ: КОМАНДА ВБИТИ СВОЇХ ДІТЕЙ

Востаннє виводячи за межі штучних лабораторних експериментів і соціальну психологію зла, наведу приклад з реального життя, з джунглів Ґаяни, де релігійний лідер зі США 28 листопада 1978 року переконав понад дев’ятсот послідовників вчинити групове самогубство або дозволити родичам і друзям їх убити. Джим Джонс, пастор конгрегації Храму народів Сан-Франциско і Лос-Анджелеса вирішив створити в цій південноамериканській країні соціалістичну утопію, де братерство і толерантність стали б важливішими за матеріалізм і расизм, які він так ненавидів у США. Однак невдовзі після зміни місця діяльності Джонс перетворився з турботливого духовного «отця» великої протестантської конгрегації на ангела смерті — воістину космічна трансформація, достойна самого Люцифера. Тут я хочу лише провести паралель між підвальною лабораторією Мілґрема в Нью-Гейвені й цим полем смерті у джунглях[311].

Мрії багатьох убогих членів Храму народів про нове краще життя в обіцяній утопії розвіялися у прах, коли Джонс увів обов’язок довготривалих примусових робіт, розставив озброєних охоронців, встановив повне обмеження громадянських свобод, напівголодні пайки їжі і призначав щоденні, рівнозначні з тортурами, покарання за найменші порушення хоч якого із безлічі встановлених ним правил. Стурбовані родичі переконали одного конгресмена разом із журналістами навідати і перевірити комуну. Коли інспекція покидала поселення, Джонс організував на них замах. Згодом він зібрав майже всіх членів секти і виголосив довгу промову, в якій закликав усіх покінчити з життям, випивши отруєний ціанідом напій Kool-Aid[312]. Тих, хто відмовилися, змусили випити або застрелили при спробі втечі охоронців, але, як виявилося, більшість послухалася лідера.

Безсумнівно, Джонс був егоцентричним маніяком: він записував на магнітофон всі свої промови, проповіді і навіть сеанси тортур, включно з останньою годинною проповіддю із закликом до самогубства. У ній він спотворює реальність, бреше, благає, проводить фальшиві аналогії, апелює до ідеології й майбутніх трансцендентних життів, категорично наполягає виконувати його накази, а його поплічники роздають смертельну отруту понад дев’ятьом сотням зібраних довкола членів. Фрагменти його виступу останньої години дають уявлення про техніку «продажу смерті», яку він використовував, щоб викликати цілковите підкорення божевільному носієві влади:

Будь ласка, приймімо ліки. Це просто. Це легко. Це не спричинить конвульсій [звісно, спричинить, особливо у дітей]...

Не лякайтеся смерті. Ви побачите, сюди приїдуть люди. Вони катуватимуть наших дітей. Вони катуватимуть наших людей.

Вони катуватимуть наших стареньких. Ми не можемо цього допустити... Будь ласка, заради Бога, ми ж не можемо зволікати?

Чи можемо ми зволікати з цим лікуванням? Не відаєте, що ви вчинили. Я намагався... Будь ласка. На Божу хвалу, поспішаймо.

Ми жили — жили і кохали так, як ніхто з людей. Наш світ був настільки великим, наскільки це можливо. Давайте просто з цим покінчимо. Давайте покінчимо з агонією світу [аплодисменти]... Хто хоче відійти разом зі своєю дитиною — має право відійти. Я думаю, це гуманно. Я хочу відійти — я хочу бачити, як ви відходите... Не треба боятися. Не треба боятися. Це друг. Це друг... сидячи покажіть