Лариса Лешкевич - Від вічного кохання лише неприємності, Лариса Лешкевич

Через бічний вхід потрапили до гаража; по кам'яних, огороджених крученими перилами сходах спустилися нижче, туди, де виднілася кругла, тьмяно освітлена кімната-передпокій.

Щойно зійшли з останньої сходинки, як кімната  наповнилася яскравим, ніби з нізвідки, світлом.

Праворуч від сходів розташувався  коридор, а ліворуч – двері, які Гайя відчинила ключем.

– Луїса сказала, тут можна влаштувати винний погріб. І я все думаю: а він мені потрібен?

Помешкання було порожнім, сутінковим і таким величезним, що обриси дальньої стіни губилися в напівтемряві.

– У багатих будинках так заведено… – сказала Верлена. –  Хіба у вас вдома немає винного погріба?

– Звісно,  він є!  Батько  любить  колекціонувати всякі вина та іншу випивку. Але я ніколи цим не цікавилася!

– Якщо ти збираєшся приймати тут гостей…

– Я не знаю, де  буду приймати  гостей… не знаю навіть, де житиму! Дивно, – Гайя подивилася на Верлену спантеличено, – справді, а де ми з Тешебом житимемо?

– А де він живе?

– І гадки  не маю… Може, у тому замку, в якому я була перші три дні? А може у Ріведі…

– А що ти взагалі про нього знаєш?

– Майже нічого! Тільки те, що він, бог, і народився дуже давно. А його батько, –  Гайя закотила очі,  вкрав мене, а потім погрожував. Йому така невістка не  припала до душі.

– А хто його батько?

– Не знаю! Але жартувати він не любить, – відповіла Гайя.

– І ти не боїшся?

– Тешеб сказав, що захистить  мене від  усього.

Вони повільно  йшли вздовж стіни. 

– А це двері куди ведуть? – Верлена зупинилася навпроти несподіваних і навіть якихось недоречних дверей, розташованих у кутку.

–  Зачинені. Ключів немає, на плані будинку вони не позначені, я вчора магією спробувала відкрити – не вийшло… – Гайя постукала кулаком по глухій дерев'яній поверхні дверей, – Сьогодні спитаю у Тешеба, куди вони ведуть.

– В інший світ, – відповів Тешеб, з'являючись із кам'яної стіни. – Це місце – перехід  між світами,   тому будинок тут розташований… На землі таких місць дуже мало!

Верлена поспішно припала на одне коліно, низько схилила голову і пробурмотіла:

– Вітаю вас, Повелителю.

–  Зайві почесті,  – махнув рукою Тешеб, – Вони не потрібні.

Але Верлена не  ворухнулася. На неї ніби заціпеніння знайшло – було дуже  страшно.  Адже вона, не пам'ятаючи про те, що з нею сталося після смерті, вперше бачила справжнього бога.

Гайя взяла її за руку, змушуючи підвестися. Але Верлена продовжувала стояти з опущеною головою, боячись підняти на Тешеба очі.

Гайя ласкаво погладила її по тремтливій руці.

– Добре! Йди  на гору і скажи Луїсі, щоб  не поспішала з обідом… Або?.. – вона запитливо дивилася на Тешеба.

– Нехай каже, що завгодно. Назад ми повернемося не пізніше цього моменту, а то й раніше.

– Тоді нічого не кажи,  –  Гайя ласкаво підштовхнула Верлену  в той бік, де, яскраво освітленим прямокутником, виділявся розкритий навстіж отвір.

Верлена покірно попрямувала до виходу.

Тешеб штовхнув замкнені двері.  Вони  відкрилася, оголивши чорний, порожній і зовсім неживий, як здалося Гайє, простір.

– Туди? – зіщулилась вона.

– Туди!

Простір захитався, у темряві почали утворюватися темно-сині,   сяючі тріщини. Вони  розповзлися  по поверхні  темряви ідеально правильною павутиною.

– І куди ми потрапимо?

– Зараз побачиш, – він міцно стиснув її руку.

Гайя замружилася і, завмираючи, зробила крок слідом за Тешебом. Здалося, що  ось-ось провалиться в якусь безодню або піднесеться вгору, але нічого подібного не трапилося: ноги відразу ж відчули рівну твердь, наче вона просто перейшла з одного приміщення до іншого.

Гайя розплющила очі.

Сонячне світло заливало кімнату – звичайну кімнату у звичайному будинку: величезні вікна, світлі стіни, легкі дерев'яні меблі у звичному, сучасному стилі.

Була лише одна відмінність: всі предмети, та й саме повітря мерехтіло тим самим, ледь відчутними,  синюватим свіченням. 

За вікном, на полотні яскравого блакитного неба гойдався густими зеленими кронами  чарівний  сад.

Солодкими яблуками, персиками та іншими, дивовижними ароматами чи то фруктів, чи  то квітів пахла невагома імла,  яка  наповнювала кімнату.