Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

- Тому ти так оберігаєш мене?

- Я просто не хочу втрати вас. Боюся, що не переживу цього.

- Поглянь на мене, Драгане. Я зараз тут, поруч з тобою. І з нами все буде гаразд.

Дівчина потяглася до обличчя чоловіка і ніжно поцілувала його. Вона почала жадібно пестити руками тіло Драгана, намагаючись заглушити його внутрішній біль та неспокій.

В якусь мить їх поцілунки стали пристраснішими та наполегливішими.

- А хіба нам можна? - Голос чоловіка від збудження вже давно був хрипким та тихим.

- Марго не забороняла. - Мира хитро усміхнулася і знову потяглася до коханого.

Так, віддавшись шаленій і в той же час безмежно ніжній пристрасті, Мира і Драган заснули у міцних обіймах.

Наступного ранку, коли Мира ще ніжилася у ліжку, її чоловік вже повністю одягнений стояв біля столу, защіпаючи ґудзики свого жилету.

- Я тут подумав. Напевно Марго має рацію і я надто вже опікаю тебе. Від сьогодні ти можеш робити все що побажаєш. І гуляти куди завгодно без супроводу. - І перш ніж Мира встигла щось сказати, додав. - Але ніякої верхової їзди і тяжкої роботи.

Не тямлячи себе від щастя, дівчина, геть забувши про те, що вона зовсім роздягнена, підірвалася із ліжка і кинулася обіймати і цілувати свого чоловіка.

- Мира, ти зводиш мене з розуму. - Цілуючи шию коханої, шепотів їй чоловік.

- Навіть і в думках не було. - Голос дівчини був хрипким та звучав якось двояко.

- Та не вже?

Драган миттю підхопив дружину на руки і поніс її до ліжка. Швидко знімаючи з себе одяг, чоловік продовжував обсипати тіло дружини поцілунками. А вона і не була проти. Бо кожен його дотик дарував їй безмежну насолоду. В обіймах свого коханого, дівчина забувала про всі свої проблеми. І крім нього у цю мить для неї нікого і нічого більше не існувало. Мира неначе розчинялася у Драгані, повністю віддаючи своє тіло і душу цьому чоловікові.

Після пристрасті Імператриця й не помітила, як заснула. А коли вона прокинулася, то Драгана у кімнаті вже не було. Щасливо усміхнувшись та потягнувшись у ліжку, Мира почала швидко одягатися. Сьогодні вона нарешті зможе навідатися до Мо.

Вперше у житті дівчина їхала землями Цитаделі у кареті. Для неї такий спосіб пересування був вкрай незвичним. Та краще вже так, ніж знову бути під цілодобовою пильною охороною.

- Ти можеш бути вільний. Приїдеш за мною ближче до вечора. - Мира не хотіла, щоб у її розмові із Мо були свідки. Тай не знала на скільки довго вона тут пробуде. Тому, без зайвих вагань дівчина просто відпустила візника. А чоловік і не сперечався - вклонившись, розвернувся та поїхав геть.

- Я звісно чула, що Імператор почав опікуватися тобою не на жарт. Та не думала, що аж настільки. - З хатини вийшла Мо.

- Мо. - Дівчина підбігла до жінки та міцно її обійняла. - Я так за тобою сумувала.

- То чому ж просто не приїхала?

- Всі ці місяці Драган від мене не відходив. А я хотіла поговорити з тобою на одинці.

Відчувши у голосі Мири дивну тривогу, Мо одразу ж запросила її до хатини. Жінка нутром відчувала, що її дівчинку щось бентежить. Тому, вирішила не гаяти часу на порожні балачки.

- Ну ж бо, розповідай. - Зайшовши до хатини та зачинивши за собою двері, Мо одразу ж перейшла до справи.

- Мо, я дещо зробила...

Тяжко було Мирі зізнаватися. Наче й розуміла, що так буде правильно, бо Мо ж жінка розумна. Точно підкаже, що робити далі. Та чомусь, все одно було лячно.

- Знову затопила якусь із кімнат у палаці?

- Що ти, ні! Відколи я завагітніла, питання погоди мене не турбують. Тут дещо більше ніж дощ, Мо. - Останні слова дівчина промовила якось ніяково та винувато.

- Марго казала, що з малям і з тобою все добре.

- У плані здоров’я - так. Але...

- Миро, що трапилося? - Мо починала вже хвилюватися.

- Я дещо зробила, Мо. І тепер не знаю, як мені бути далі. - Дівчина сіла на лаву, ховаючи своє обличчя у долонях.

- Миро, не тягни.

- Серце Морока... Воно тепер в мені.

- Як? - Це все, що й змогла промовити Мо, адже в цю мить Мира подивилася на неї такими розгубленими і наляканими очима, що жінка одразу зрозуміла - сварити чи дорікати бідолашну немає жодного сенсу. Вона і так он, як картається.

- Як це трапилося? - Присівши на лаву біля дівчини, та взявши її за холодну руку, тихо поцікавилася Мо.

- Драгана отруїли. Він помирав. І я не знала, що мені робити. Я бачила, як щось лихе намагалося вийти з нього. Потрібно було щось вигадати. Я не могла і не хотіла втрачати чоловіка. І ідея прийшла якось сама. Я навіть не одразу зрозуміла, що роблю. Все вийшло якось так швидко.

Мо мовчала. Вона уважно дивилася на спантеличену Миру і щось дуже довго обдумувала.

- Що зроблено, того вже не зміниш. Ти зробила свій вибір, дівчинко. Тепер тобі жити із цим тягарем.

- Я знаю, Мо. Знаю. Та я боюся за своє дитя. Боюся, що зло заволодіє його душею.