Річард К. Морган - Пробуджені фурії

Я пригадав провулок, який помітив між складськими сараями на дальньому краю портового комплексу. Подумав про те, щоб дати йому бажану можливість.

— А грошей на перечохлення нема? Для твоїх батьків?

Він твердо глянув на мене.

— Ти ж знаєш, що ми такого не робимо.

— Гей, ти ж сам сказав — я не тутешній.

— Так, але… — він повагався. Оглянув бульку, а тоді знов подивився на мене. Стишив голос. — Слухай, я виріс із Одкровенням. Я не підтримую все, що кажуть жерці, особливо в ці часи. Але це віра, це спосіб життя. Дає тобі за що триматися, якусь основу, на якій можна виростити дітей.

— У тебе сини чи дочки?

— Дві доньки, троє синів, — він зітхнув. — Так, розумію. Все те лайно. Знаєш, далі за мисом у нас є купальний пляж. Вони є в більшості сіл, і я пам’ятаю, коли був малий, ми ціле літо проводили у воді, всі разом. Батьки іноді приходили після роботи. А зараз, коли все стало серйозно, там побудували стіну, що заходить просто в море. Якщо йдеш туди на день, то жерці стежитимуть за тобою весь час, а жінки повинні лишатися зі свого боку стіни. Тож я навіть не можу поплавати з власною жінкою й доньками. Це тупо до всирачки, я знаю. Надто радикально. Але що робити? У нас нема грошей, щоб їхати до Міллспорта, і я все одно не хотів би, щоб мої діти бігали тамтешніми вулицями. Я бачив, що там відбувається, коли вчився. Те місто повне драних дегенератів. Принаймні тутешні люди й досі вірять у дещо більше, ніж потурання кожному тваринному бажанню одразу після його виникнення. Знаєш, я не хотів би прожити інше життя в іншому тілі, якби тільки це з ним і робив.

— Ну, тоді твоє щастя, що ти не маєш грошей на перечохлення. Було б прикро наражатися на спокусу, хіба ні?

Було б прикро знову побачити батьків, — не додав я.

— Саме так, — сказав він, не помітивши іронії. — У цьому суть. Коли ти усвідомлюєш, що життя лиш одне, то прагнеш чинити правильно. Забуваєш про матеріальне, про все те декадентство. Переймаєшся теперішнім життям, а не думаєш, що робитимеш у наступному тілі. Зосереджуєшся на важливому: родина, спільнота, дружба.

— І, звісно, Дотримання, — м’якість мого тону була на диво непідробною. Нам треба було пересидіти наступні кілька годин тихцем, але річ була не в тому. Я з цікавістю зазирнув собі в серце і побачив, що випустив із рук свою типову зневагу, яку зазвичай закликав до себе в подібних ситуаціях. Я дивився на нього через стіл і відчував лише втому. Він не дозволяв незворотно вбити Сару і її доньку, він, може, ще й не народився, коли це сталося. Можливо, у схожій ситуації він вибрав би таку ж сумирну овечу позицію, як і його батьки, але зараз це нічого не важило для мене. Я не міг ненавидіти його достатньо сильно, щоб повести до того провулка, розказати правду про себе й дати йому його шанс.

— Саме так, Дотримання, — його обличчя просяяло. — Це ключова основа, на якій все стоїть. Розумієш, тут наука нас зрадила, вирвалася з-під контролю так, що ми не можемо нею керувати. Вона надто все полегшила. Ми не старіємо природно, не мусимо вмирати і звітувати перед Творцем, і це осліпило нас так, що ми не бачимо справжніх цінностей. Ми витрачаємо цілі життя, нашкрябуючи гроші на перечохлення, і марнуємо справжній час, який маємо, щоб прожити своє життя як слід. Якби люди просто…

— Гей, Мікулашу, — я підвів голову. Інший чоловік приблизно такого ж віку, що і мій співрозмовник, прямував до нас, гукнувши наперед. — Ти вже насипав цьому нещасному хлопцю повні вуха чи нє? Нам ще корпус чухрати, друже.

— Так, я вже йду.

— Зважай на нього, — широко всміхнувся прибулий. — Йому подобається думати, що він знає усіх, і коли твоє обличчя не в його списку, то йому конче необхідно дізнатися, хто ти такий. Але тут він уже впорався, чи не так?

Я усміхнувся.

— Майже.

— Так і знав. Я Тойо. — Він простягнув грубу руку. — Ласкаво просимо до Курамінато. Може, ще побачимося в місті, якщо залишишся на скількись.

— Так, дякую. Було б добре.

— Час нам уже йти. Був радий побалакати.

— Так, — погодився Мікулаш, підводячись. — Був радий із тобою побалакати. Подумай про те, що я казав.

— Може, подумаю, — остання пересторога змусила мене зупинити його, коли він уже розвертався геть. — Скажи-но мені дещо. Як ти зрозумів, що я не зі скатолова?

— А, ти про це. Ну, ти дивився на них так, ніби тебе цікавило, що вони роблять. Ніхто так уважно не роздивляється в порту власний корабель. І я мав рацію, еге ж?

— Так. Вдало підмітив. — Я відчув, як мені на дрібку полегшало. — Може, тобі таки треба бути детективом. Нова нива. На сторожі справедливості. Ловитимеш поганців.

— Знаєш, а непогана думка.

— Та ні, він буде надто люб’язний до тих, кого зловить. М’який, наче гіменце, кажу тобі. Не може навіть власну жінку приструнити.

Вони вийшли під загальний регіт. Я приєднався. Дав сміху поволі затихнути до усмішки й далі — до простого внутрішнього полегшення.

Зрештою, мені справді не доведеться його вистежувати й убивати.

Я перечекав пів години, а тоді побрів із бульки до порту. На палубах і надбудовах скатолова й досі були люди. Я подивився на них кілька хвилин, і врешті хтось із команди перейшов містком до мене. Не надто приязний вираз обличчя.

— Чимось помогти?

— Так, — відповів я. — Проспіваймо мрійний гімн, що злетів із неба Алабардоса. Я Ковач. Решта в готелі. Скажи своєму капітанові. Вирушимо, щойно стемніє.

Розділ тридцять шостий

Скатолов «Ангельський сірник», як і більшість суден цього типу, був сухокостий і швидкохідний у морі. Почасти військовий корабель, почасти — перерослий скіф для перегонів, в якому вивірений центр ваги та гострий, як бритва, кіль поєднуються з шаленою гравітаційною підйомною силою подвійних виносних балансирів, він був створений для несамовитої швидкості й піратства. Слонові скати і їхні менші родичі швидко пересуваються у воді, та ще швидше псується їхнє м’ясо після вилову, якщо його оперативно не обробити. Можна заморозити тушу і все збути за непогані гроші, та коли досить швидко привезти м’ясо на аукціон свіжого вилову в центрах скупчення статків на штиб Міллспорта — тоді можна вполювати справжній джекпот. У верфях по всьому Світі