Річард К. Морган - Пробуджені фурії

стояли пришвартовані й карликові на тлі сухорлявої, збалансованої аутригерами фігури океанського скатолова, що височів серед них. На дальньому кінці затоки навіть була така сама закинута дослідницька станція «Мікуні», а трохи далі від неї — висаджений на скелю молитовний будинок, який замінив її в ролі фокального місця села, коли припинилося фінансування проекту. Головною вулицею ходили вдягнуті у біле, ніби для роботи з небезпечними субстанціями, жінки. Чоловіків не було.

— Давайте швидше закінчимо це, — пробурмотів я.

Ми пришвартували шлюпку з боку пляжу, де у мілкій воді стояли перекошені, заляпані й потерті пластикові пірси.

Сьєрра Трес і жінка, яка називалася Надею Макітою, сиділи на кормі, а ми з Бразилом витягали наш багаж. Як і всі, хто подався в круїз Міллспортським архіпелагом, власники «Острова Бубін» припасли відповідного жіночого вбрання на випадок, якби довелося пристати до котрогось із селищ на Північному рукаві, тож Трес і Макіта були замотані по самі очі. Ми допомогли їм вибратися зі шлюпки з доречною, як я сподівався, чемністю, зібрали водотривкі торби й рушили до головної вулиці. Ішли повільно — перш ніж вибратися з яхти, Сьєрра Трес набралася бойовими знеболювальними так, що аж з очей текло, але в гіпсі й гнучкосплавному чоботі вона все одно могла ходити тільки наче стара бабця. Ми вловили кілька зацікавлених поглядів, але я приписав їх білявому волоссю й статурі Бразила. Я почав жалкувати, що не міг замотати і його.

Ніхто до нас не заговорив.

Ми відшукали єдиний на все село готель з вікнами на центральний майдан і забронювали кімнати на тиждень, використавши два чистісіньких чипи-посвідки з запасу, який везли ще зі Вчири. Трес і Макіта перебували під нашою опікою і не заробили на власну ідентифікаційну процедуру. Тим не менш, замотана в хустку й так само вбрана реєстраторка привітала нас із теплотою, яка, після моєї розповіді про те, як моя літня тітонька пошкодила собі стегно, виявляла таку турботу, що це переросло в проблему. Я відрубав пропозицію запросити місцевого жіночого лікаря, і перед проявом чоловічої влади реєстраторка відступила. Стиснувши губи, вона заходилася сканувати наші чипи. З вікна біля її столу виднів майдан і встановлена там платформа з селищним стільцем для покарань із фіксаторами. Я похмуро подивився на нього, а тоді зосередився на теперішньому. Ми залишили відбитки долонь на антикварному сканері, щоб відмикати ними двері, й пішли до своїх кімнат.

— Ти щось маєш проти цих людей? — спитала мене Макіта, знімаючи з голови моток тканини. — Ти ніби сердишся. Це тому ти ведеш свою вендету проти їхніх жерців?

— Воно пов’язано.

— Зрозуміло, — вона труснула волоссям, запустила в нього пальці й глянула на маскувальну систему з металу й тканини, яку тримала в іншій руці, з дивною цікавістю, що чітко відрізнялася від різкої зневаги, котру виказувала Сильва Ошіма, коли була змушена носити шарф у Текітомурі.

— Заради трьох місяців, нащо кому-небудь добровільно таке носити?

Я знизав плечима.

— Не найдурніша штука з тих, яким присвячували себе деякі бачені мною люди.

Вона допитливо глянула на мене.

— Це що, прихована критика?

— Ні. Якби я мав сказати щось критичного, ти б почула мене ясно і чітко.

Вона теж знизала плечима.

— Чекатиму з нетерпінням. Але гадаю, що вже на цьому етапі безпечно припустити, що ти не квелліст.

Я різко втягнув повітря.

— Припускай усе, що захочеш. Я пішов.

Я тинявся комерційною частиною порту, поки не натрапив на булькобуд кафе, де рибалкам і докерам подавали дешеву їжу й питво. Я замовив тарілку рибного рамена, переніс її до місця біля вікна й заходився жувати і стежити за командою на палубах та виносних містках скатолова.

Трохи згодом до мого столу підійшов стрункий місцевий середнього віку зі своєю тацею.

— Не проти, якщо я підсяду? Народу набігло.

Я озирнув бульку: у закладі людно, але й були вільні місця. Я поблажливо знизав плечима.

— Як хочеш.

— Дякую, — він сів, підняв кришку зі свого лоточка бенто й заходився їсти. Якийсь час ми обидва їли мовчки, а тоді сталося неминуче. Він упіймав мій погляд у паузі між замахами ложкою. Його обвітрене обличчя зморщилося в усмішку.

— То ти не місцевий?

Я відчув легенький натяг нервів.

— Як це ти здогадався?

— Ох, розумієш, — він знову всміхнувся. — Якби ти був тутешній, то не питав би цього. Ти б мене знав. Я знаю кожного в Курамінато.

— Ото добре.

— Але ж ти не з того скатолова, га?

Я відклав палички і поринув у невеселі думки, чи не доведеться згодом убити цього чоловіка.

— А ти що, детектив якийсь?

— Ні! — він вдоволено засміявся. — Я кваліфікований спеціаліст із динаміки рідин. Кваліфікований і безробітний. Або, скажімо, недонайнятий. Цими днями я здебільшого наймаюся на отой зелений траулер. Але моя рідня віддала мене в коледж, коли ще тривала справа з «Мікуні». І в справжньому часі, бо вони не могли дозволити собі віртуальний. Сім років. Вони подумали, що коли воно має стосунок до потоків, то цим гарантовано можна заробити на життя, але, звісно, на той час, як я випустився, усе вже стало не так.

— То чого ж ти залишився?

— О, це не моє рідне місто. Я з містечка за десять кілометрів далі берегом, Альбамісакі.

Назва впала на мене, як протибункерна бомба. Я завмер і сидів, чекаючи, що вона от-от здетонує. І думав, що мені тоді робити.

Я змусив голос увімкнутися.

— Справді?

— Так, переїхав сюди з дівчиною, яку зустрів у коледжі. Її родина звідси. Я подумав, що можна почати суднобудівну справу, знаєш, щоб заробляти ремонтами траулерів, поки я не зможу подати свої проекти в яхтові кооперативи Міллспорта. — Він іронічно скривився. — Ну, натомість я заснував родину. Тепер клопочуся лиш про те, щоб на крок випереджати потребу в їжі, одязі та навчанні.

— А твої батьки? Часто з ними бачишся?

— Ні, вони померли, — він затнувся на останньому слові. Відвернувся, раптом стиснувши губи.

Я сидів і уважно за ним стежив.

— Мені шкода, — сказав я нарешті.

Він покахикав. Глянув на мене.

— Ех. Ти не винен. Звідки ж ти міг знати. Просто воно. — Він вдихнув так, ніби повітря пекло горло. — Це сталося лиш рік тому чи скільки. Просто ні з чого. Якийсь тупий маніяк із бластером у руках геть ошаленів і вбив десятки людей. Усіх старих, від п’ятдесяти й старших. Сказитися. Хтозна-чого.

— Його впіймали?

— Ні, — ще один болісний вдих. — Ні, він і досі десь ходить. Кажуть, що й досі вбиває, що його неможливо спинити. Якби я знав, як його