Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

такими страшними для Керенського контр-розвідки, не за наші прекрасні оченята. Його превосходительство генерал Корнілов (О, революціє, та ти ж нічого ще не змінила - генерали, - генерали ж позалишалися!) вирішує скинути слинявого Керенського й самому стати за вождя, а може й за "визволителя" від революційної гідри держави російської.

Коли його, вірні генералові, полки розбиває петроградський гарнізон, виявляється, що вся Керенського контр-розвідка і вся Корнілова контр-розвідка діяли ввесь час наступу на Петроград в одну душу, як рідні сестри - дочки однієї матері - контр-революції. Цього навіть Керенський стерпіти не може. Він розганяє свою контр-розвідку, а з нею всіх тих слідчих, що вели й нашу справу, а з ними десь безслідно гине і вся гора списаних із наших допитів паперів, а ми сидимо...

Коли про розгін контр-революційної контр-розвідки Керенського ми дізнаємося від хорошого прапорщика Губенка - члена петроградської Української Військової Ради, починаємо бити в шпиталі вікна:

Пускайте, іроди, додому!

- Додому!

- Додому!

Незначна затримка з формальностями - ще два-три дні, і в кінці вересня ми - вільні.

Хтось із нас давно вже вирішив, що "революції зовсім непотрібні культурні сили", хтось рветься - аби тільки вже додому дістатится - хай інші несуть свої сили. Так нас вимотала морально, так пригнітила ота ганебна історія, оте юдине предательство приголубленої нами в неволі, нещасної людини - Максима Лелюхіна.

Але не всіх пригнітила, не всіх спроневірила. Будуть і ті, що справді віддадуть свої, нехай і не високо вартісні, культурні сили, на службу своїй, українській національній революції...

...Вихопившися з останнього каземату "вільної батьківщини", їду до Фрідріхсгаму - я ж там залишив у стареньких Барановських свою солдатську скриньку, а в ній білизна й трохи одягу ще з Канева.

О, як виросла за ці роки Матильда! Та це ж уже не дитина - це прекрасна на вроду, як рожа повна, розквітла, дівчина-наречена!

Мене зустрічають, як рідного. Старенькі ще більше постаріли, в землю повростали, плачуть, зустрінувши. В моїй скриньці потліло моє немудре майно - отак надінеш сорочку, а вона й розлазиться на шмаття.

Увечорі Матильда з власної ініціятиви (повірте мені, люди, що з власної своєї ініціятиви) так туляться, пригортається, так гаряче-гаряче цілує, неначе й не сидять її старенькі поруч, отут же, в сусідній кімнатці, а туди ж і двері відчинено, і просить-молить, більше поглядами та рухами (бо ні я по-їхньому, ні вона по-нашому нічогісінько не розуміємо) залишитися ночувати...

Я дошукуюся причини. І... який то жах! Вони, ці симпатичні старенькі, і ця розквітла квітка - голодують... Революційний російський уряд припинив постачання хліба й іншої живности "непокірній" окраїні, а німецьке постачання, яким жила колись Фінляндія, припинила війна... Роботи старий не має, засобів до існування - ніяких...

Віддаю їм усе, що я маю, прощаюся з тяжким серцем - додому, додому, до любого Канева мого рідного. Який там він тепер? Скільки хлопців на війні повбивано, скільки товаришів офіцерами поробилися...

Канівське земство дало відрядження на вищі кооперативні курси в Києві. Перші на Україні - для виховання інструкторів кооперації.

Живу в Києві, на Хрещатику 27, у гуртожитку на третьому поверсі, над "Південно-руським банком кооперативним", що й досі ще не встиг статута змінити й "українським" банком назватися. Бігаю на кооперативні курси - Столипинська 55. Слухаю, як лектор - капітан Ночвин, юрист, намагається викладати українською мовою, і коли йому треба говорити про "річеве" право, він ще не знає, як його назвати і вживає по-російському "вещного" права, а в його вимові це звучить, як "вєчноє" (вічне) право, через ять.

Професор-економіст, видатний і славетний учений К.Воблий, кадет за переконаннями (конституціоналіст-демократ - була така московська політична партія), у вступній лекції застерігає від руїни, що її несе революція, патетично закликає, просто до Господа-Бога руки здіймаючи:

- Нехай вас урятує доля від того страхіття, що загрожує нашoму сердешному краєві...

Чую, що не Україну має він на увазі...

І робиться сумно...

...Тричі на день бігаю по дворах і казармах, де розташовано військові частини, з казанком - просити їсти. На мені військовий одяг, і не скрізь одмовляіоть. Обідаю в Луцьких казармах, на евакуаційному пункті на Фундукліївській, у якійсь піхотній частині на Львівській 26.

Скрутно без заробітків.

Наші культурні сили починають уже себе виявляти. Прочитав учора в "Новій Раді" - так тепер зветься колишня єдина українська газета "Рада", що була закрита царським урядом з першого дня війни, - одного дописа. Кость Даниленко десь на Харківщині, на велелюдних селянських зборах, виголосив доповідь, його дуже вітали й ухвалили закласти українську автокефальну православну церкву.

Приємно. Може, це й буде початком того, що український народ позбудеться, нарешті, амбасадорів московського синоду в особах отців Василіїв та їм подібних.

А без заробітків так скрутно. Щодня бігаю по департаментах Української Центральної Ради.

- У нас всє мєста заняти...

І бачу й чую, що відповідає, чорнильна душа його, який-небудь банькатий ректор департаменту, - відповідає "через ять", по-московському; бачу, що лежить перед ним Грінченків словник, уже досить потріпаний. І складає він, директор департаменту, напевно вже третій день пріючи, складає папірця "В міністерство продовольчих справ". І твердих знаків не забуває. І "продовольчих" у нього тричі виправлено: спочатку було "годувальних", потім "годівних", "годівельних" і, нарешті "продовольственних"...

Міністер народньої освіти Стешенко, на прохання:

- Дайте якоїсь роботи... Революції потрібні культурні сили...

...витріщує очі:

- А чого ви сюди приїхали?!

Грюкаю міністрові народньої освіти дверима,